У міжнародний день поезії редакція Pink.ua вибрала для тебе 5 молодих українських поетес, за якими треба слідкувати.
Не можна сказати, що надихає щось конкретне - нерозділене чи розділене кохання, враження від подорожі чи мрія про якусь велику ідею. Я б сказала надихають певні частини/уривки цих речей – точкові кольори рослин чи фактура одягу, «температура» спогадів, запахи чи асоціації місць, персонажі життєвих ситуацій (при чому далеко не основні діячі), часово чи простово віддалені фрагменти пам’яті (дитинство, давні знайомі, більш чи довгострокове терпіння). Тем загалом безліч, але все це проходить так чи інакше через призму чогось єдиного й цілісного. Помічаються і надихають ці речі лише у якійсь сукупності відчуттів, коли ти чітко можеш сказати – це Любов – до людей, до ідей, до речей загалом, що стають показниками чи атрибутами тієї всюдисущої любові.
Мені здається, завжди є люди, що пишуть, що помічають, що дають свій відгук на те, що відбувається чи на щось зовнішнє (наприклад, на різні особливі … ситуації на рівні країни/світу), чи на своє внутрішнє – а й того , й іншого авторам сучасності вистачає. І я останнім часом зустрічаю все більше вартісних авторів.
Ісус йде по березневій воді
Ступає босяка по тротуарах київських вулиць
Навколо дріботять коти, пінгвіни, орангутанги, телепні
Цок-цок-цок, киць-киць-киць, мяу-мяу-мяу
І він торкається до всіх як до себе самого
33 роки торкався невпинно злущуючи любов зі своїх пальців
І проростали серця мовби цибуля на підвіконні моєї бабці
Цок-цок-цок киць-киць-киць мяу-мяу-мяу
Синку, пора в дорогу, кілька яєць в мішечку, хлібець з маслом, чай чорний
І сонні очі месії, ледве продряпані
Як проміння продряпується на темному небі о 4:30,
Коли всюдиущий зі своєю всеохопною любов’ю йде на маршрутку навпомацки
Цок-цок-цок киць-киць-киць мяу-мяу-мяу
Довга дорога на прощу, сорок кроків до ставу,
3 карасі на підпитку дядько Іван на згадку
Все це мені на згадку
Урбаністичні видива захоплюють скроні і своїми холодними березневими долонями ніжно пестять ноги месії,
Аби той ніколи не побудував метро
І вічно ходив по воді
Мене надихають не теми, а емоції та стани – все, що відчуваю сильніше, ніж зазвичай. Надихає середовище, в якому живу. І ще люди. Люди надихають найбільше. Думаю, що сучасна українська поезія у різному стані. Я досить вибірково ставлюся до авторів, які мені цікаві. Інколи мені хочеться більше душі і щирості, інколи – якіснішої техніки та оригінальніших, більш сучасних образів.
Те, що ви будували роками, може бути зруйноване в одну мить – все одно будуйте (Мати Тереза)
Так виводиш себе з цього стану зими –
з викликом,
а тобі починається сніг – відрами,
а тобі починаються сни – титрами,
а тобі починається мир – війнами.
А тобі починаються дні – тижнями,
а у тебе вгрузають вітри – іклами,
а на тебе сторонні очима хитрими,
а тебе перехожі штовхають ліктями.
І гортаєш, як стрічку новин –
витримай.
По тобі електричний розряд – виживи.
А на тебе стурбовані лиця – літрами.
А в тобі розчиняється крик – тишею.
І здригаєшся раптом, що все це тобі звичкою:
ці будинки, ці рухи, ці пальта, ці дні коричневі.
А в тобі розливається небо – річкою,
А в тобі безкінечна любов вистигла.
Так виводиш себе з цього стану зими –
зрештою,
відчуваєш себе на кілька морів старшою.
А в тобі починається Бог - ніжністю.
А тобі посміхаються люди –
першими.
Натхнення може прийти звідусюди: з випадково підслуханої розмови двох перехожих, несподіваної зустрічі або статті в інтернеті. Перші мої твори були написані під враженням від картин і вистав, але зараз я цікавлюся соціальними проблемами (становищем дітей-сиріт, проблемами домашнього насилля і проституції), тому у текстах дуже відчутні історії тих людей, з якими я спілкуюся.
Сучасна українська поезія, як на мене, зараз переживає великий підйом. Завдяки інтернету, поширення власної творчості перестало бути чимось дорогим і неймовірним. Кожен охочий може надрукувати свої поезії і показати їх на суд громадськості. До того ж, існує багато фестивалів, конкурсів, читань, літературних об’єднань та гуртків, де молоді поети можуть почитати себе і послухати інших. На жаль, не вся мережева поезія - вартісна. Тому побутує думка, що українська поезія скоро зійде нанівець. Серед сучасних поетів є багато тих, хто згодом стане класиком. І ще більше тих, хто залишиться на сторінках «історії літератури», але не на полицях книгарень.
▼telo▼
так
наче це щось нове
тільки
всяке тіло
вийшло із лона
жіночого тіла
і всяка шкіра
м’яка чи груба змертвіла
знята з трупа
жіночого тіла
всяка кров
витікає із серця жінки
всі кістки
зі скелету матері
дитина виймає
і чи не хворі ми чи не звірі
що за користь з усіх ідолів
бо хай навіть бог був
і був колись чоловіком
і створив чоловіка
то де похована жінка
з ребер якої зробили бога
Шукати натхнення можна всюди. Бажано при цьому не порушити Кримінальний Кодекс і не скрутити собі в’язи. А якщо серйозно – ніколи не відмовлятися від можливостей, від пошуків, тоді натхнення з’являється одразу.
Сучукрліт, а надто поетичний авангард, є цікавим для не надто широкого кола читачів. Зрештою, поезія видозмінюється і стає частиною нових, синтетичних типів мистецтва і так чи інакше потрапляє до аудиторії як відео поезія або пісня.
Мій друже, ти спіймав блискавку.
Ти пальці обпалюєш небом,
Гукаючи всіх богів світу.
Межа – вона (віриш?) вже близько так,
В межі в тебе завжди потреба,
Лиш біг треба вчасно спинити.
Мій друже, ти спіймав блискавку!
І небо вже впало на тебе,
Озвавшись дрижачими дримбами
І ледве вловимими іскрами,
Ударило гонгом по ребрах.
Бо всі, хто так несамовито
Блукає іржавими балками,
Наосліп шукаючи виступи,
Зривається й падає в небо,
А блискавки – струни для тебе.
Найчастіше з’являється якась ідея, образ. Наприклад, вірш про клавішу Backspace виник так, що я почула у якомусь сюжеті фразу диктора: «Скільки витертих слів ховає клавіша Backspace» і я одразу уявила собі це місце, де живуть всі наші ненаписані слова. У поета дурна уява, він же одразу собі таке намислить.
Часто – це просто емоції. Чимало моїх віршів написано під враженням від музики. Дуже часто стимулюють інші твори. Це такий модифікований плагіат: тебе щось вражає і це враження трансформується в образ, а той – у вірш.
Постанеш у вікні розхитаним алое,
Де сніг, і сніг, і сніг. І світ, і світ, і світ.
Де час – чи кров – тече розбитою шкалою.
Де гоїться поріз над верхньою губою,
І випріла земля у горні затіснім.
Пощо тобі дощі, коли скляніє тиша,
Якої не діймуть ні погляди, ні птах.
На чорних мотузках зима весну колише,
Де листя опада, аби зрости рясніше.
І на тонкім стеблі розхитується дах.
Хрести соснових рам, розіпнуті по двоє,
Полускують вночі, тримаючи шибки
У домі, що під дах наповнений водою.
Дивися у вікно, де я мовчу з тобою,
Притиснувши весь світ до мокрої щоки.
