Ірена Карпа: про Францію, натхнення та боротьбу з законодавчою дурнею
Ірена Карпа та її альтернативний гурт Qarpa дали концерт у столичному Докер пабі 12 березня. Шалені танці на сцені, відомі хіти колективу, ліричні треки, Карпа у яскравій сукні від Фролова – чого тільки не побачили у цей вечір фани виконавиці. Вона віддалась виступу на всі 100, щоб вже на наступний день знову полетіти у Париж і продовжити там свою роботу секретаря з культурних питань України у Франції.
Мені довелось чимало почекати, щоб поспілкуватись з Іреною після концерту, адже до неї вибудувалась ціла черга з прихильників. А вона з радістю приділила увагу кожному, сфотографувалась та дала автограф. Але я все ж таки дочекалась, і ось що із цього вийшло.
Артисти бувають різні і по-різному поводять себе після концертів? Чого вам хочеться після виступу – вирубитись чи продовжити гуляти далі?
– У мене о 6-50 літак в Париж, тому варіант вирубитись точно не пройде. Так що я думаю, що зараз ще з друзями проведу час, бо сенсу лягати спати вже нема. Я висплюся завтра, бо у мене, виявляється, вихідний. Але по-різному буває. Здається, коли віддаєш всю енергію, тобі хочеться лягти і спати, але люди не дають. І таких людей багато, особливо коли тебе давно не бачили рідні й друзі, тому це без варіантів. Але я все ж таки з тих людей які б з радістю пішли задоволені відпочивати, засинати і думати про прикольні моменти концерту.
Ви відкриті зі своїми фанатами, багато кого знаєте в обличчя. Ви часто спілкуєтесь?
– Так, доволі часто, в основному онлайн, бо зараз я далеко. Але я знаю людей в обличчя, тих, хто часто ходить на наші концерти. І це так круто, коли ти знаєш їх вже стільки років. Є люди, котрі познайомились на наших виступах, у них зараз вже діти є. Це така велика сім’я. Наші фанати для мене дуже важливі. Кожен має величезну цінність. При чому я бачу людей, які колись слухали нашу музику, і вони виросли такими нестандартними і дуже крутими. Бачу якихось дітей, які зараз слухають нашу музику. Їм років по 17-18 на вигляд і вони приходять. Бачу дуже пристойних тьоть і дядь, котрі віку моїх батьків... Тому для мене кожна людина важлива і унікальна.
Бо нас ніколи особливо не крутили ні по телевізору, ні по радіо, тому людина сама мала десь про нас дізнатись, сильно цікавитись альтернативною українською музикою. Тому це зусилля заслуговую слів “Браво!“ і того, щоб ми ставились до них як до цінності.
Бо у мене був період у житті, коли ми крутили кліпи з Дімою Корсом. Тоді до мене на вулиці підбігали дівчата-школярки зі словами: “Ой ми вас любим, ви классная“. І це зовсім інше. Це насправді дуже страшно, бо вони не знають, чи “я классная“, а думають так, бо мене показують по телевізору. І це дуже стрьомно, бо ти для них просто якась обгортка, картинка. Тому це не можна порівнювати і саме через це наша публіка – як сім’я.
Як часто ви буваєте у Києві і за чим найбільше сумуєте?
– За людьми, за своїми друзями, за митцям, котрі роблять адекватну культуру, які розуміють, про що ти говориш. При чому саме смішне, що я живу у Європі (європейській спільноті) і мені не вистачає космополітичних українців. Бо ті, з ким я дружу, це якраз ті продвинуті українці, але їх там дуже мало. Здебільшого – люди як люди, але не варто спілкуватись з людьми лише тому, що ви з одного краю. Тобто ти все одно спілкуєшся з людьми, з якими є про що поговорити. І ясно, що такі люди ближчі, в тебе взагалі немає культурного бар’єру. Як показує практика, всі такі люди як я теж легко комунікують будь де, хоч в Японії, хоч в США. Бо ми читаємо книжки ті самі, що й вони, і дивимось ті самі фільми.
А є такі люди які не інтегруються. Вони живуть у Франції і далі продовжують бути такими совками чи аграріями, в яких і далі якась естрада грає. На жаль, таких є більшість, це засмучує, але є і кльові люди. Ця тусовка, яка наша – це Юра Хусточка, Аня Корягіна, Маша Кондакова. Це якісь такі люди, які займаються і там альтернативною музикою і кіно. Це радує, бо хоч є з ким душу відвести.
Дітей ви народжували за кордоном, зараз живете у Франції. Ви їх виховуєте, як українців чи “дітей світу“?
– Вони самі себе виховують як “діти світу“. Це дуже смішно, бо їм зараз 5 і 6 років, вони говорять на чотирьох мовах, несподівано для мене. Зрозуміло, що українською, французькою (бо вона в школі), англійською, коли вони нарешті знову почали спілкуватись з татом.
Я просто вигадала таку байку, що тато забув українську мову. І коли вони його побачили, він почав говорити з ними англійською і виявилось, що вони нею також говорять. Звичайно, простенькою, але говорять. І тут ще дуже смішна історія була. У Франції до моєї дитини пристала дівчинка з проханням говорити з нею російською мовою. Бо раніше вона жила в Росії, вивчила там мову і переїхала. Мама її звідкись прознала, що ми з України. Я їй пояснювала, що ми україномовні українці, але вона все одно діставала дитину.
І моя дитина почала з нею говорити російською. Я розумію, що це добре, бо якщо ти поїдеш у якусь колишню республіку Радянського союзу, де люди не говорять англійською, то це добре. В 5-6 років вміти комунікувати на чотирьох мовах – це дуже добре. Тому я не буду перешкоджати. Чим більше вони знають мов тим краще.
Вони виховуються в школі як французи. Там дітей інших національностей дуже багато – іспанці, італійці, афро-американців багато. Ми живемо в доволі буржуазному районі (6 район), тому там немає етнічної різноманітності. В основному діти дипломатів. Але нормальні діти, немає ніяких понтів. Вони можуть мати розкішну квартиру, але будуть ходити вдягуті в тій самій Zari (масмаркет). Немає такого, як у нас, що дитину на джипі підвозять в школу і він увесь в Chanel. Вони зразу пишуть в школі, що не вдягайте дітей в дорогі речі, бо це діти, вони можуть обляпати одяг супом, чи ще щось. І мені це подобається.
Мої діти дружать одна з японкою, а інша – з наполовину китаянкою наполовину американкою. Все-таки цікаво, що інші діти, не французи, тягнуться до таких же дітей з інших культур, мабуть, у них є щось спільне. Не маючи нічого спільного,(що в українці спільного з японцем?), вони за рахунок інакшості і відміни від французів починають тусуватись між собою.
Якщо говорити про вашу роботу як першого секретаря з культурних питань України у Франції. З якими складнощами стикнулись у своїй роботі там?
– Дуже велика складність проти якої хочеться боротись – це законодавча. Вона закріпилася ще з часів Азарова, це постанова 102, яка забороняє посольству оплатити дорогу митцям. Я не можу організувати фестиваль і оплатити дорогу музикантам, художникам, акторам. Я не можу їх поселити за державні гроші в готель. Не можу привезти картини. Оце називається представляй Україну за кордоном. Так, представляй але вибирай тільки “пісні про рушник“ із числа діаспори. Є класні речі і в діаспорі. Той самий гурт Хусточки Мільйон копійок, де грає двоє українців, але це швидше поодинокі випадки.
Ти не можеш такого крутого українця, як наприклад, Мельника, який на весь світ відомий піаніст, за державні гроші привезти. Шукай гроші… Так що я весь рік побираюсь.
А друга, ще дибільніша постанова, яку прийняли вже нещодавно – 710. Яка теж переписана з часів Янукович і забороняє Україні участь в міжнародних світових виставках. У мене таким чином злетів паризький Салон дю Лівр. Дуже довго велась комунікація, для України тримали через дружбу і прохання найкраще місце. Гроші не такі великі треба було. І коли мені ці гроші вже виділили, в Міністерстві вони є, але вони не мають право нам їх перевести, щоб ми прийняли участь. Тому ми зараз з Олею Жук підготували великий відкритий лист, який мають підписати всі культурні діячі, щоб щось змінилося. Бо інакше жоден український митець в жодну країну поїхати не може. А скільки ти по спонсорах назбираєш?
В минулому році на один фестиваль у мене максимум 30 тисяч вийшло зібрати, але це в принципі ніщо, бо тільки оренда стенду на Салон дю Лівр – 18 тисяч. А привезти одну ДахуБраху з світловим шоу, щоб включити їх у вже готовий французький фестиваль – 40 тисяч. Але для французів це теж непідйомно, бо бюджет усього фестивалю – 100 тисяч.
Але це так круто, коли приходить той, хто ніколи не знав про Україну, бачить виступ крутий і закохується. Бо ДахаБраха – це такий унікальний продукт, в якому не потрібно знати мову. Наприклад, Океан Єльзи важливий для українців. Всі поприїжджають з різних міст, але зайде пересічний француз і він не зрозуміє, бо це не зовсім їх формат, вони звикли до іншого. А такі речі як ДахаБраха – дуже видовищні і сприймаються якимись іншими рецепторами.
Як вам вистачає часу і на суспільну роботу, і на музику, і на письменництво?
– Дуже важко це все суміщається, часу не вистачає на себе. Це от на музику і на літературу. Я вже навіть мовчу про дітей. Мені здається, що я дуже часто перебуваю на межі депресії, бо я повинна битися з якоюсь законодавчою дурнею, щоб людям пояснити прості речі. Але музика і література – це моє життя. Якщо я не буду цим займатись, я просто помру. Тоді я просто не розумію сенсу, навіщо я народжувалась і що я тут роблю. Бо я не народилась для того, щоб бути чиновником, це одноразовий експеримент. Доки у мене не закінчиться контракт, я буду робити все, що зможу, “бо мені за дєрджаву обідно“. Я ж теж все-таки є активістом і не збираюсь просиджувати задницю і просто отримувати зарплату. Це дуже зручна позиція, але на жаль, вона у більшості державних службовців. Тобто пересидіти і перечекати.
Але ти для чогось в цьому місці знаходишся, тому роби по максимуму. І для літератури Париж хороший. Нові враження, нова архітектура, дуже багато цікавих персонажів. Я ж там ходжу і весь час підслуховую якісь людські діалоги, це мене дуже надихає. Тобто я весь час щось пишу. З піснями те саме, коли мені вдається побути одній і просто є можливість прийтись по вулиці. Я ж не можу сидіти і в конторі пісні писати.
Тому наробки є, просто їх треба порозгрібати, розшифрувати з диктофону і переслати хлопцям. У нас вийде новий альбом і завжди так було.
Я колись в Індонезії жила і писала, а це взагалі 10 тисяч кілометрів відстані, і не так близько як Париж. Тому головне – не зупинятися і не ставити на собі хрест, приїжджати в Україну і бачити, що це комусь потрібно. У 2018 нам буде 20 років, треба щось робити.
На концерті ви запитували фанів, що їм більше хочеться послухати – хуліганське чи лірику? А що вам зараз ближче?
– На концерті зазвичай краще виконувати щось хуліганське. А коли ти вдома чи в машині їдеш – щось ліричне. І завжди пишеться легше ліричне, а виконується легше хуліганське.
Але я не люблю знаходитись у цьому стані меланхолії, не люблю втому. Мені дуже дивно, бо в очах інших людей я сповнена енергії. А в своїх очах я – якась медуза така, яка не може себе зібрати докупи. Це дуже цікаво, як ми себе самі сприймаємо і як сприймають інші. І мені дуже дивно, що інші люди вірять в мене більше, ніж я в себе сама. Але треба чути інших людей і що вони кажуть. Тому треба мати якісь виступи і бачити людей, яким треба твоя музика. Я думаю це не тільки у мене, а і у багатьох інших артистів.
Як історія трапилась з актором Робіном Уільямсом, який наче на перший погляд був дуже позитивним чуваком, його всі любили, а він покінчив життя самогубством. В певний момент людям не вистачає підтримки інших людей, ми не можемо жити самі по собі.
Якщо дивитись на українську музику з іншої країни, з Франції. Ви бачите, що в Україні стали більше сприймати альтернативну музику?
– Так, мені здається що культурно тут якраз усе зрушилось і це круто. Бо багато в яких інших секторах у нас навпаки стало гірше. Тобто видно, що люди збідніли і розувірилися... І в той час стали більш відкритими. Це прекрасно було видно, коли на фестивалі Porto Franko нас слухало 10 тисяч чоловік. І ніхто не йшов додому їсти котлети і дивитись футбол. При чому всі такі пристойні дяді і тьоті, які ніби з церкви щойно вийшли.
Тобто усі оці квоти – це добре. Бо ми завжди були “неформат“ і основним чином через українську мову. Але зараз це стало популярно і це має також і свої мінуси. Юо будь-який шлак лізе тільки тому, що він україномовний.
Думаю, що багато і на зло це робиться якимись директорами радіостанцій, щоб показати “ах вот“... Але найголовніше, що люди відкриті до україномовного продукту.
Просто якщо подивитись на тих же французів… Як вони круто сприймають кіно і літературу. Таксист може слухати літературну передачу. Просто тому, що це є в постійній пропозиції. Він не перемикає і слухає програму, де ведеться літературна критика. Чи можна таке уявити у нас. Але у нас просто програм таких нема. Буде на двох радіостанціях, але не більше.
Тому є держави, які працюють на те, щоб громадяни розумнішали. А є як послідовник “совка“, на жаль, чим тупіші люди, тим легше ними управляти. Але люди вже не тупі, вони змінилися. Основна заслуга Майдану в тому, що в людей розкрився мозок, вивільнився. І альтернативна музика, в тому числі, заходить у ту саму “тріщину“.
Що ви думаєте про Євробачення? Чи вдасться нам виконати все на високому рівні?
– Ви знаєте, я не дивлюсь таке. Для мене це якесь незрозуміле явище. Так, це політичний конкурс. Зрозуміло, що в нашому випадку це було добре, коли Україні симпатизував світ у відношенні до російської агресії. Але для мене це якась постійна дискотека, навіть не 80-тих. Це якась естрада і я не можу сприймати такі речі на рівні честі держави.
Щоб підтримувати честь держави треба просто вкладатися проекти якісь масштабні і круті. Той самий ГогольFest робити за кордоном і в кожній країні показувати щось справжнє. Але я взагалі не слідкую за Євробаченням,тільки тоді і з високим рівнем нудоти, коли мені це потрібно для роботи.
Спілкувалась: Юлія Мясоєдова
Дивись выдео з виступу Qarpa в Києві:
