Олексій Богданович: “Я не можу працювати з деспотами”

Источникnelegalka28 июля 2009, 00:14Театр

Актор Національного академічного театру імені Івана Франка Олексій Богданович, незважаючи на досить молодий вік, давно увійшов у когорту видатних діячів сцени. Своїми ролями на рідних франківських підмостках та в українських кінофільмах здобув ім’я майстра складних психологічних образів. І в комедіях він теж знаходить потрібні ноти. Однак торік доля подарувала Олексієві дві ролі, що повністю змінили його амплуа. На зміну королям і серцеїдам прийшли Іван Карамазов та Микола Задорожний — чоловіки зі скаліченими долями і хворою психікою. Цими роботами актор значно піднявся у своїй кар’єрі, створивши найяскравіші характери театрального і кінематографічного сезону та утвердивши високий професіоналізм української сценічної школи. Тому закономірно, що саме Богдановича було висунуто на здобуття премії “Людина року” серед акторів.

— Олексію, як ставитеся до рейтингів на кшталт “Людина року”?

— Вважаю, що вони потрібні. Це наче цукерочки для творчих людей. Гідно заплатити митцям у нас не можуть, а треба ж якось їхні амбіції компенсувати. У акторів жага до визнання — отож і дають премії. Крім того, це стимул працювати далі. Хоча я тверезо оцінюю такі речі, все ж не кокетуватиму, заявляючи, що мені байдуже, ніби увійшов у почесну трійку номінантів, випередивши 48 заявлених кандидатур акторів. Така оцінка, безперечно, тішить самолюбство. Однак хотілося б, аби ці відзнаки підтверджувалися ще й матеріально, бо нині дивна склалася ситуація: у номінації “Банкір року” переможця винагороджують різними чеками з круглими сумами, а акторові — лише велика шана. Наче у нас тут голлівудські зірки з мільйонними гонорарами (сміється).

— Театральна премія “Київська пектораль” теж не балує грошовим еквівалентом, однак усі актори про неї мріють.

— “Пектораль” — то інше, оскільки це творча, професійна нагорода, яку вручають. Тому й журі дивиться на твою роботу прискіпливіше, навіть жорсткіше. Я здобув “Пектораль” за роль Чичикова у виставі “Мій брате Чичиков”, торік був номінований за короля з мюзиклу “Ех мушкетери...”, хоча й не вважаю останню роботу видатним здобутком у моїй акторській кар’єрі.

— У цьому плані минулий рік видався для вас дуже вдалим. Роль Івана в “Братах Карамазових”, впевнена, найкраща в театральному сезоні, а Миколи в кінофільмі “Украдене щастя” — найяскравіша на екрані. Що допомогло так правдиво перевтілюватися в персонажів, зовсім не схожих на вас?

— До самої ідеї втілення артиста у свого героя завжди ставився скептично, бо більше грав, ніж переживав почуття. Але після роботи над роллю Івана в “Братах Карамазових” зрозумів, що цей феномен таки існує. І він часом небезпечний. Я й сам не помітив, як загрався і стало попахувати патологією. Почав себе свідомо спиняти — адже не в тому віці, щоб отак занурюватися в матеріал. Навіть мій лікар здивувався, що різко зіпсувалося здоров’я, підвищився тиск, бо роль так завела, що це позначилося й на фізіології.

— Синдром Смоктуновського, який так втілився в образ князя Мишкіна, що потім не міг із нього вийти?

— Так, принаймні я пересвідчився, що таке можливо, і навіть злякався. Але роль Івана не зіграєш з холодним серцем, лише на техніці, не долучивши себе внутрішнього...

— В епізоді, де ваш герой розповідає братові Альоші про вбивства дітей турками, емоції глядачів зашкалюють. Жінки слухають зі сльозами на очах...

— Співробітниця театру також розповіла, як поруч з нею сиділа дама, котра під час цього монологу буквально закрила руками вуха. І я розумію, що ці тексти не для осіб зі слабкими нервами: там є садистський момент. Однак не вважаю, що його потрібно зняти — публіка повинна той катарсис пережити. Хоча є різні думки. Наприклад, мій колега сказав, що я читаю монолог геніально, але цього робити не можна через неестетичність. Утім, я не згодний. Прибрати сцену — значить не розкрити суть характеру Івана, бо протиріччя світу найбільше його хвилюють, і зрештою, спричиняють психічний розлад. Отже, закривати на це очі і розігрувати добродушний сюжет, як Ваня любив Катю, а вона іншого, значить перетворити роман Достоєвського на просту слиняву історію. Але ж автор подав усе значно глибше. Тому, вважаю, роль Івана найпарадоксальнішою і найскладнішою у п’єсі.

— Вам довелося грати сцени з чортом. Не було якихось містичних подій після цього?

— Були. Я навіть відмовлявся від ролі Івана, бо приснився сон, наче прийшов незнайомець і сказав, що не повинен її грати. У цьому сні мене дуже лаяли, адже я у спектаклі говоритиму, що Бога немає. Я прокинувся в шоці. Потім прийшов до режисера Юрія Одинокого і розповів про свої страхи. Але Юра пояснив, що планував цей характер саме для мене. Ми сердечно поговорили, і я погодився працювати. Щоправда, режисер просив усіх акторів, поки мають справу з таким інфернальним матеріалом, ходити до церкви, дотримуватися християнських заповідей, не піддаватися різним спокусам. І я вирішив, що не поступлюся темним силам. Перед кожною виставою молюся, хрещуся, прошу вибачення у Господа за таке лицедійство. І все ж не вважаю Івана богоборцем. Він воює швидше з собою. А в глибині душі таки вірить, що Всевишній є. Роман Достоєвського дуже складний, але момент занурення, що пережили всі виконавці,— прекрасний. Адже ті фітюльки, мюзикли — це все чудово: і глядач аплодує, і каса є, й адміністратор руки потирає від задоволення. Але цим не відбудешся. В якийсь момент людина задумується: для чого живу. І тут потрібні саме такі вистави.

— Юрій Одинокий — молодий режисер. Як він допомагав зрозуміти складні характери, створені Достоєвським?

— Знаєте, можна довго вивчати текст, копатися у ньому, складати біографію свого героя, а результат буде нульовим, бо дуже важливо, в чиїх руках матеріал. Ось у Одинокого руки люблячі. Він так трепетно ставиться до людей, котрі з ним працюють, до самого Достоєвського, що у спектаклі зовсім немає негативу. Режисер інтуїтивно відчуває, як його позбутися. І це передалося й акторам. Не було якогось розжовування, навіювання. Одинокий налаштовував нас внутрішньо, енергетично. Здавалося, що він був підключений до тонкого світу. Часто навіть не потрібно було слів, щоб пояснити суть образу. Молодий постановник нічого нам не нав’язував. Він давав зелений коридор, де ми могли самостійно плавати, щось шукати. Від цієї внутрішньої свободи кожен отримував кайф. Актор ставав співавтором. А ми люди амбіційні, тому така обманка надихала. І все це разом запрограмувало успіх вистави. До того ж Одинокий дуже порядна людина. Навіть те, що він тепер не в змозі зробити купюри, бо боїться образити акторів, задіяних у невеликих сценах, говорить про його совісність. А для іншого митця цілком нормально заявити виконавцеві: “Все, ти вільний”. Мені ж дуже важливо, хто керує процесом. Нині настала епоха хороших людей. Це видно навіть із зрушень у державі. Коли приходить до влади порядна особистість, то всі просто закохуються у справу, не бояться віддаватися роботі, працюють сумлінно.

— А як ви одержали роль Миколи Задорожного у телефільмі “Украдене щастя”?

— Із режисером Андрієм Дончиком ми були знайомі давно. Я симпатизував йому, бачив його чудовий фільм “Кисневий голод”, тому, коли дізнався, що він зніматиме “Украдене щастя”, зацікавився. Навіть прикинув, кого міг би зіграти. Однак ніяк не думав, що Миколу. Адже він п’яничка, жалюгідне створіння, а в мене амплуа героїв, ролі королів. Згодом Дончик запросив на проби, і я досить легко впорався зі сценою розмови Миколи з Михайлом, та не гадав, що пройду, навіть не дізнавався про результат. Скоро зателефонував сам Дончик і сказав, що продюсер Олександр Роднянський наполягає, щоб я грав не Миколу, а Михайла. Але тут запротестував я — тому за сценарієм 26 років! У театрі з десятого ряду я ще можу видатися юнаком, а в кіно, де крупний план... Це смішно. Врешті, зі мною погодилися і запросили московського актора Анатолія Пашиніна. Потім вже нервувався, що мій герой має комплекс маленької людини, а його відразу не наживеш. Доводилося ретельно напрацьовувати відчуття неповноцінності після царів і королів. Особливо боявся сцен, де мав прикидатися убогим п’яничкою, такі завдання терпіти не можу. Спробував навіть грати напідпитку, але режисер припинив знімати. Тож усі сцени виконував на тверезу голову (сміється).

Взагалі, минулий рік був вдалим — мені дуже пощастило на режисерів. Андрій Дончик теж хороша людина і класний фахівець. Я не можу працювати з деспотами. Мене це паралізує. Коли на мене кричать, готовий ухопити палицю і бити такого режисера по голові, бо поруч з поганими людьми сам стаю мерзенним... Хоча є актори, яким потрібно саме це: “Ліпи мене, я матеріал у твоїх руках”.

— А як вам працювалося з зіркою серіалу “Ундіна” Анатолієм Пашиніним?

— Наш другий режисер постійно кричав: “Де ця Уйдіна?” А Анатолія весь час обліплювали діти, випрошуючи автографи. Йому, звичайно, було приємно, але крадькома скаржився: “Гадав, що після зйомок серіалу в мене будуть шанувальниці гарні дівчата, а тут лише підлітки”. Та мушу зауважити, що Пашинін начебто й зірковий хлопчик, а втім, ретельно працює над професіональним рівнем. Він не самозакоханий, здатний вчитися і на лаврах не спочиває, а також розуміє цінність “Ундіни” і своєї в ній популярності. Я йому якось сказав, що не можу дивитися той серіал, він відповів, що добре мене розуміє.

— А як Пашинін сприйняв запрошення знятися в “Украденому щасті”?

— Він був просто щасливий, бо після телевізійного мила це велика сходинка в кар’єрі. Взагалі дивно, що йому запропонували таку серйозну роботу. Але Роднянський пояснив, що в Анатолія високий рейтинг на телебаченні. Українська пропозиція потішила амбіції москвича, бо довела, що той вартий не лише одноденок. Хоча спочатку Толя відчував недовіру до себе, навіть комплексував, але врешті таки показав, що гідний ролі. Вважаю його роботу в фільмі пристойною.

— А з Наталею Долею, яка грала Анну, ви легко знаходили спільну мову, адже працюєте в антагоністичних театрах?

У Наталі чудове почуття гумору. Ми постійно мали жартівливі перепалки. Здавалося б, у героїв трагедія, а нам потішно. Так, у сценах, де з’ясовуємо стосунки, Наталя раптом голосом Ужвій виводить: “Не рви моє серце, не край мою душу!” Ми спеціально провокували отой лжесентимент, щоб він не поліз на екран. Адже вітчизняному театру притаманний пафос пристрастей. А гумор рятував від надмірності. До речі, цей серіал закупило російське телебачення і демонструватиме його з титрами без дублювання. Та найдивніше, що багато людей мене запитують, чи буде продовження. Я пояснюю: фільм за драмою Івана Франка, і автор саме так усе закінчує. Але глядачі протестують: не годиться. Михайло має вижити, Івана треба виправдати в суді і продовжити розповідь про цей трикутник далі. Тобто народ уже й сюжет підказує. Однак приємно, що шанувальники прагнуть побачити нас ще.

— Чи чекаєте змін після обрання Президентом України Віктора Ющенка?

— Так. Я дуже симпатизую цій людині, бо він має творчу жилку — сам малює, ходить на театральні прем’єри. Я виступав за його кандидатуру ще тоді, коли невідомо було, чим скінчиться протистояння з діючою владою. Гадаю, Ющенко розуміє, що на культуру потрібно спиратися, тому не кине її на поталу. Не чекаю швидких вливань коштів у фільми чи спектаклі, адже країна розграбована. Але в майбутньому, сподіваюся, буде творче піднесення. Ще Винниченко казав: нашому народові бракує насамперед культури. Ось прибалтійські країни, приміром, не мають ні нафти, ні газу, однак там є і культура нації, і самосвідомість, і національна гордість. Тому за короткий час вони побудували свою державність. У Росії говорили, мовляв, чого варті прибалти без енергоносіїв. Перекрити трубу — і здадуться. Але ні, вистояли, і тепер живуть гідно, хоча й не шикують. Коли ми теж повернемося обличчям до культури, то й у нас таке буде.

Ліліана ФЕСЕНКО

“Хрещатик”

 

 

 

В центре внимания

Читай также

В центре внимания: Алексей Богданович

Количество просмотров: 3345
ЗакрытьСити-гайд Gloss.ua Получай самые интересные материалы первым!
  • facebook.com
  • vk.com
  • instagram.com
  • google.com
Комментарии

Новые материалы

Анатомия шоу ONUKA и НАОНИ: концерт, который рекомендуем не пропустить

Анатомия шоу ONUKA и НАОНИ: концерт, который рекомендуем не пропустить

Разбираемся, что такое ONUKA & НАОНИ и чего стоит ждать от этой программы

ART декабрь. Рейтинг выставок месяца по нестандартным признакам

ART декабрь. Рейтинг выставок месяца по нестандартным признакам

Лучшее, что будут показывать в киевских галереях

Рождественская барахолка: 10 причин для настоящего Куража

Рождественская барахолка: 10 причин для настоящего Куража

Куда бежать в первую очередь, чтобы покуражиться и ничего не пропустить, читайте в этом материале

Обзор ресторана венецианской кухни Сasa Nori: чувствуй себя, как дома

Обзор ресторана венецианской кухни Сasa Nori: чувствуй себя, как дома

Единственное место в Киеве, где готовят блюда северо-восточной Италии по старинным рецептам 200-летней давности

Кино – не говно: самые нестандартные фильмы декабря

Кино – не говно: самые нестандартные фильмы декабря

Альтернатива выносящей мозг попсе

Шевели мозгами: лучшие образовательные мероприятия декабря

Шевели мозгами: лучшие образовательные мероприятия декабря

Ученье – свет, а неученье – нелюбимая работа в офисе с 9 до 6. Учимся круто писать, работать с командой и общаться с налоговой

Любимое дело, воображаемая старость, красота, снег и музыка ноября от Кирилла Иванова (СПБЧ)

Любимое дело, воображаемая старость, красота, снег и музыка ноября от Кирилла Иванова (СПБЧ)

Интервью с лидером группы СПБЧ накануне киевского концерта

Киев для нищей интеллигенции или Гид по бесплатным событиям декабря

Киев для нищей интеллигенции или Гид по бесплатным событиям декабря

Как провести декабрь без гроша в кармане, читайте в нашей подборке

дед

Новые статьи

Анатомия шоу ONUKA и НАОНИ: концерт, который рекомендуем не пропустить

Анатомия шоу ONUKA и НАОНИ: концерт, который рекомендуем не пропустить

Разбираемся, что такое ONUKA & НАОНИ и чего стоит ждать от этой программы
ART декабрь. Рейтинг выставок месяца по нестандартным признакам

ART декабрь. Рейтинг выставок месяца по нестандартным признакам

Лучшее, что будут показывать в киевских галереях
Рождественская барахолка: 10 причин для настоящего Куража

Рождественская барахолка: 10 причин для настоящего Куража

Куда бежать в первую очередь, чтобы покуражиться и ничего не пропустить, читайте в этом материале
Обзор ресторана венецианской кухни Сasa Nori: чувствуй себя, как дома

Обзор ресторана венецианской кухни Сasa Nori: чувствуй себя, как дома

Единственное место в Киеве, где готовят блюда северо-восточной Италии по старинным рецептам 200-летней давности
Кино – не говно: самые нестандартные фильмы декабря

Кино – не говно: самые нестандартные фильмы декабря

Альтернатива выносящей мозг попсе

ТОП месяца

Где перезарядить мозги: гид по лучшим событиям рабочей недели в Киеве

Где перезарядить мозги: гид по лучшим событиям рабочей недели в Киеве

Куда пойти после работы
Новая украинская музыка: группа The Erised презентует альбом в клубе Atlas

Новая украинская музыка: группа The Erised презентует альбом в клубе Atlas

Почему вечер среды тебе стоит провести в Атласе, разбираемся в этом материале
Fine Nuances: одежда для личности и кофе для счастья

Fine Nuances: одежда для личности и кофе для счастья

Пофилософствовать на тему вещей за чашкой самого-вкусного-эспрессо-в-мире от FINE и Александра Славинского мы отправились в шоу-рум NUANCES
Киевская философия: ответ на главный вопрос жизни, Вселенной и всего такого

Киевская философия: ответ на главный вопрос жизни, Вселенной и всего такого

В преддверии Всемирного дня философии редакция рассуждает об истории, развитии и применении этой науки в парадигме столичной жизни
Где перезарядить мозги: гид по лучшим событиям рабочей недели в Киеве

Где перезарядить мозги: гид по лучшим событиям рабочей недели в Киеве

Куда пойти после работы
Наверх