Володимир Канівець: «Щоб глядач тобі вірив…»
– Володимире, розкажи, як ти потрапив до театру «Вільна сцена».
– Після закінчення інституту деяких моїх одногрупників відразу взяли у театр ім. І. Франка, куди я особливо не рвався. Прийшов на прослуховування до Дмитра Богомазова (режисер театру «Вільна сцена»), він побачив у мене певні задатки, але сказав, що потрібно ще працювати, розвиватися... Після цього деякий час працював у «Молодому театрі», та ніякими значними ролями робота в ньому не відзначилася. Потім я знову перетнувся з Д. Богомазовим і почав працювати у «Вільній сцені».
– Відомо, що ти закінчив КНУТКТ ім. Карпенка-Карого. Наскільки успішно проходило навчання?
– Коли я приїхав до Києва, я взагалі мало що знав про театр як поняття, як мистецтво. А до театрального інституту вирішив вступати, оскільки за характером я людина відкрита, весела, з лідерськими якостями, а це риси притаманні артистам. Та й по суті я на той час не вмів більше нічого – у школі вчився доволі погано, не любив читати, мав жахливий почерк. І в інституті мені важко давалася зарубіжна література й інші дисципліни, з яких вимагали багато читати… Словом, відмінником я не був.
– Як відбувалася робота над роллю у виставі «Роберто Зукко»?
– Спочатку було досить складно. Мене вводили у цю роль півроку, якщо не більше. До мене Роберто Зукко грав Віталій Лінецький – він був зовсім інший у цьому образі, і роль була поставлена на нього. На інших виконавців ролі Р. Зукко в інших театрах я не дивився, але за відгуками людей, які бачили, окрім нашої, ще кілька різних постановок (у Франції, Росії) я зрозумів, що наша найкраща. П’єса «Роберто Зукко» сама по собі непроста, це екзистенційна соціальна трагедія, головного героя якої часто асоціюють із Гамлетом. Зараз я зрозумів, як потрібно грати цю роль, відчуваю власний ріст і намагаюся постійно вдосконалюватися.
– Так, але тут справа в іншому: спочатку ти собі якось уявляєш деталі нової ролі, а коли починаєш працювати – виходить зовсім по-іншому. Думати про роль і робити її – це кардинально різні речі. У процесі репетиції ми знаходимо «ключики» до героя і таким чином формується роль. Я працюю як для глядача, так і для себе. Якщо десь «провалився» – я це помітив і наступного разу помилка не повториться. Адже я не робот і не машина, я можу зіграти погано, але намагаюся не завантажувати себе побоюваннями з цього приводу. Я не раз збивався з тексту, наприклад у виставі «Жінка з минулого», або вчора на допрем’єрному показі «Натомість народженої». Від тебе залежить музика, інші актори, тому через помилку одного вся вистава йде під укіс. Проте я вже вийшов на той рівень, коли сам бачу свої помилки, дивлюся з погляду режисера, помічаю те, чого раніше не помічав. Головне – бути уважним. Якщо ти присутній на сцені тут і тепер – жодних недоліків не буде.
– Що ти можеш розказати про свої кінороботи, якщо такі були?
– З кіно поки що не складається: епізод у серіалі «Повернення Мухтара», кілька прохідних невеликих ролей, про які навіть не варто говорити. До того ж у мене проблеми з російською мовою, яка зараз домінує у фільмах і серіалах. Єдина робота в кіно, яку приємно згадати, - роль у дипломному фільмі молодого режисера, поки що студентки КНУТКТ ім. Карпенка-Карого. Вона дала певне уявлення про кіно і про справжню відмінність роботи перед камерою від роботи на сцені.
– Якщо відверто, хочеться бути впізнаваним і популярним?
– Звичайно. Я розумію, що за це треба буде платити, хоча поки що не знаю, як і чим. Як і будь-яка людина, я хочу заробляти гроші, а зараз це можливо тільки в серіалах. Телебачення – це масова культура, і воно, безумовно, нижче за театр. Але серіали – це теж практика, я б не відкидав їх як один із варіантів зайнятості для актора. Стосовно популярності: так, я хочу, щоб брали автографи, дарували квіти (глядачі нашого театру чомусь вирішили, що нам квіти не потрібні, що особливо бентежить наших дівчат). Щоправда, я не знаю, як поведуся з цією славою: зіпсуюся – не зіпсуюся.
– Як би ти оцінив стан українського кіно на сьогодні?
– Скажімо так, я не бачив на сучасному етапі тих українських фільмів, які б мене вразили. Якщо казати про минуле, для мене найяскравіші постаті українського кіно – це О. Довженко, І. Миколайчук, Л. Биков. Не буде зайвим згадати такі фільми, як «Земля», «У бій ідуть лише старики», «Тіні забутих предків» – це дійсно якісне українське кіно.
– А що сам востаннє дивився?
– «Шерлока Холмса» Гая Річчі. Мені подобається як працює Роберт Дауні-молодший і згаданий режисер. Саме з ігрового, акторського погляду – досить сильний фільм. Також з того, що мені сподобалося можна згадати «Безславних виродків» Квентіна Тарантіно, дивно, що не цей фільм став лауреатом цьогорічного Оскара. З перших кадрів видно – сценарій, режисура – все на вищому рівні.
– Якщо ми вже заговорили про твоїх «дорослих» колег, скажи, які актори подобаються особисто тобі?
- Дастін Хофман, Джим Кері (всупереч думці, що він однаковий, я вважаю, що він може грати як комедійні, так і серйозні драматичні ролі). Також до сильних акторів я б зарахував Ентоні Хопкінса, Хав’єра Бардема. З наших – Леонід Биков, Олег Янковський. Але все ж я більше схиляюся до закордонних акторів, оскільки вони навчилися грати по-справжньому, освоїли систему Станіславського, М. Чехова, і навіть у фільмах категорій B, С вони грають дуже точно, при тому що сам фільм знятий відверто погано.
– Майже не відвідую. Я вважаю, що інші театри займаються не тим, чим треба. І ми якоюсь мірою теж. Я маю на увазі, що іноді не розумію, чому актори використовують саме такі прийоми в зображенні емоцій – «я ж актор, я зараз як вийду, як заплачу!». Як глядач, я дивлюся на це з нерозумінням. Хотілося б, щоб це було більш делікатно, тонко. Я розумію, що потрібні якісь засоби виразності, але ж усе одно їх треба використовувати так, щоб глядач тобі вірив. При цьому, щоб жест чи емоцію побачили і у третьому ряду бельєтажа. Іноді я дивлюся на те, що відбувається сьогодні в театрі, і в мене зникає бажання бути актором.
– Ну, і наостанок, зізнайся, чи є у тебе, як актора-початківця, омріяна роль?
– Ні. Я не ставлю собі планку, наприклад, зіграти Гамлета. Я хочу зіграти все. Я дивлюся на свою роботу по-іншому, і не вважаю, що Гамлет – це вершина успіху для актора. Мені б хотілося зіграти багато ролей. Моє ставлення до професії є таким, що мене цікавить сам процес пошуку героя, будь-яка роль формується через призму бачення її виконавця. Критиків не вразиш художніми засобами, а скоріше тим, як ти пропускаєш роль через себе.