Місто гріхів (Sin City)

 Велике місто – велика самотність

                                                                    з античних джерел

Таке кіно, мабуть, і слід дивитися пізньої ночі… або на великому екрані… в суцільній темряві, що огортає і поглинає тебе… Таке кіно, переповнене жахіть і вбивств… каскадерських трюків і комп*ютерних ефектів… людських пристрастей та пороків…яке наводить смуток і пробуджує первинні інстинкти, сміливо можна назвати істинно справжнім кіно… кіно, що передає саму суть кіно, це кіно таке - як воно є…

Я кажу про фільм Роберто Родрігеса та Френка Міллера “Місто гріхів”, фантастичну історію, що побудована на трьох сюжетах коміксів Ф.Міллера, які Р. Родрігес досконало переніс у простір кіно. Критики одностайно стверджують, що це - найкраща адаптація коміксів у кінематографі. Проте віртуозна графічна побудова кадрів з найменшими нюансами світлотіней, чітка внутрішньо кадрова дія кожного епізоду, бездоганна побудова мізансцен і акторська гра на межі фолу, досконале кольорове вирішення стрічки – двобарвна гама передачі кольору на екран ( вірніше, триколірна – на чорно-білому тлі яскраві мазки кольору, які підкреслюють емоційне сприйняття: краплі крові, зелені очі, яскраво-червоні губи, золоте волосся... ) – все це стверджує, що це не досконала адаптація, а бездоганне кіно.

Не знаю, що там думають критики, які теорії зводять з приводу цієї стрічки, та мені чомусь пригадались фільми 20-х років минулого століття, коли кінематограф ще не знав звуку і був цілком зображальним мистецтвом… Коли дія і рух були основними… Мені пригадались фільми німецького експресіонізму (такі як “Кабінет доктора Калігарі” Р. Віне) – чіткою графічною композицією кадру, і французького сюрреалізму (як “Андалузький пес” Л. Бюнюеля) – відвертими цитатами – відірвана рука, око на весь екран,що його розтинає лезо бритви, і радянські фільми 20-х років (наприклад, “Панцерник Потемкін” С. Ейзенштейна) – де було свідомо розмальовано прапор у червоний колір на кожній копії фільму, не кажучи вже про графіку фільму “Іван Грозний” того ж таки Ейзенштейна. Все це якимсь дивом поєднано у “Sin City”, і все це наводить на думку, що кіно, то не тільки передача дійсності, а й велика ілюзія, як і саме наше життя…

Читай также