Репортаж із київського крематорію: Знайомтесь, смерть

Спалювання тіл на марші. Цифри зростають. На це є багато причин. На сайті однієї американської контори, яка надає ритуальні послуги і дуже дбайливо й щедро викладає якнайдетальнішу інформацію, можна знайти дивне твердження – мовляв, насправді не існує такої штуки, як дурне запитання, коли обговорюють кремацію. Підбадьорені цим, ми вирішили струснути простір своїми питаннями. Полум’я вічності. Полум’я пам’яті. Полум’я руйнування. Асоціації приходять різні, як і емоції, приправлені упередженням або невіданням

Заходимо до приміщення, яке з поправкою на стан і на технології часів радянського бетонного модернізму цілком можна охарактеризувати як mindblowing – англомовний світ на тлі девальвації часто повторюваних в інтернет-ефірі вигуків захоплення змушений вигадувати все нові й нові прикметники, аби замінити усі ці емейзінг, фесинейтинг чи бйутіфул. Масивні ворота Зали для прощання з померлим, величні й незвичні. У приміщенні холодно. Камера, до якої опускають тіло для останнього візуального контакту, темним чотирикутником притягує погляд. Розп’яття, суб’єктивно, трохи осиротіло виглядає в цьому осідку печалі, який знадвору справляє враження якогось храму поза всіма релігіями, гігантської скульптурної групи, чогось космічного і геть-не-київського.

- Його споруджено у стилі Сіднейської опери, - «чергові» слова із заготовки охоронця, якими завершується насторожений обмін репліками з приводу того, що ми прийшли сюди знімати. Згадка творіння данця Йорна Утзона неочікувана - втім, це вже краще, ніж оте «сховайте камери, хлопці. Нічого тут вештатись». Ми ж бо прийшли вештатись - значить, вештатимемось.

Часи відкритого трупоспалювання, принаймні, у Європі, минули з розповсюдженням християнства – хіба що кіношна картинка малює образ човна з погребальним вогнем, у якому тане тіло героя-вікінга, зникаючи в прибережному тумані. Сучасний спосіб менш поетичний і більш раціональний. Для отримання температури від 760 дo 1150 °C піч-крематор живиться пропаном. М’які тканини тіла, рідини швидко окислюються й випаровуються, тож єдиним твердим залишком процесу лишаються фрагменти кісткової тканини. Триває така процедура дві – дві з половиною години. Закінчується пропусканням решток через магнітне поле – для виявлення металів - і подрібненням більших фрагментів до субстанції, схожої на щільний пісок. Її маса може сягати трьох кілограмів.

Позбавлений будь-яких ознак органіки, попіл не складає загрози для середовища – лише солі й мінерали у фрагментах скелетної структури. Водночас, в залежності від умов, у яких замешкувала людина, дієти, якої дотримувалась, у її скелетних залишках можна виявити метали, які накопичувались упродовж життя. Корисно знати, що вегетаріанці схильні мати більший вміст стронцію в кісткових фрагментах, досліджуваних після кремації. Подумайте, панове вегетаріанці. Астанавітєсь! Жарти жартами, але кістяк людини може наколекціонувати усю палітру металів Мендєлєєву на заздрість. У певному сенсі, хімічний склад решток тіла померлого - наче відбиток його життєвого досвіду й способу життя, адже у кожному індивідуальному випадку він різний.

- В Україні налічується усього три крематорії, вкупі з київським, - каже доброзичлива пані у віконечку зали адмінбудівлі по вул. Байковій, 16. - "Інші розташовані в Харкові та Одесі. Якщо померлий виявив бажання бути кремованим, але не мешкав у одному із цих міст, тіло доведеться транспортувати", - продовжує відповідати на наші запитання Оксана. На стінах - розцінки. У вітринах - урни. Живих людей практично немає.

Ми постаємо з пороху – в порох повертаємось. Це настільки неосяжно і фантастично в своїй природній буденності, що штучна, рукотворна, всюдисущість інтернету і людей, занурених у блакитне сяйво гаджетів, здається сумним жартом. На батьківщині айфонів deathcare industry – індустрія ритуальних послуг (що іронічно перегукується з healthcare industry – індустрією охорони здоров’я) – бізнес, який приносить 17 мільярдів на рік. Найдинамічніша трендова галузь – кремація. Упродовж останніх 15 літ за доступними даними кількість кремацій подвоїлась, сягнувши в середньому 42 відсотків від загальної цифри смертей. Понад 2 тисячі крематоріїв. У штаті Вашингтон на крайньому північному заході три чверті тіл піддаються кремації – та ж сама цифра, що і по цей бік Атлантики, в Англії і Данії. Консервативніші Уельс і Північна Ірландія в цьому сенсі далеко позаду, як і Фінляндія з Норвегією. У Франції вогонь поїдає третину тіл померлих. Світовий провід тримає Японія з цифрою 99,8%. Недалеко і країни, в яких вірування (індуїзм, джайнізм, сикхізм) приписують спалювати тіло після смерті. В Китаї цифра сягає 48,5%. До 2018-го і в Штатах очікується зрівняння цієї цифри із кількістю традиційних захоронень. Динаміка, з поправкою на культурні коди, корелює із урбанізацією світу. Метафора глобального прискорення. Природня декомпозиція vs. швидке спалювання. Кінна тяга vs. Tesla в режимі Ludicrous. Швидкість - як ключова змінна у цьому рівнянні відходу померлого у вічність. Саме швидкість, із якою вогонь злизує тіло, видається неприродною для тих культур, які пов’язують священну недоторканність тіла людини із богом. Мовляв, усьому свій час, і земля, яка поглинає тіла поколінь, зробить усе як треба. Логіка, яка натикається на труднощі в добу перезаповнених кладовищ, інтенсивного будівництва і прокладання комунікацій крізь шари кісток, які апріорі «спочивають».

- Сюди ставлять труну, вона опускаєтся до шахти і від'їжджає до приміщення кремації, куди вас не пустять, - працівниця знаходить нас у Залі прощання, але не прочитавши у нашій поведінці жодних плюндрувальних намірів, трохи заспокоюється. - "Знаєте, тут різні ходять. Але я вам все одно багато не розповім. Урну забирають наступного дня. Тут усе екологічно - акуратно закопали і все". Колумбарій доглядає кілька людей - вони дбають про чистоту, уквітчують. З будівель, врізаних у рельєф неподалік, виривається з гудінням тепле повітря. "Запахи? Немає ніяких запахів, там фільтри стоять, ви що".

Першу діючу модель печі було продемонстровано публіці у 1870 році "в ім'я громадського здоров'я і цивілізації". В добу індустральної революції, швидкої урбанізації, лавиноподібного винахідництва і утвердження віри в прогрес багато давніших уявлень не пройшли випробування часом. Наука утверджувалась у своїх правах, медицина й, зокрема, гігієна - крокували в унісон із боротьбою за права людини; суспільна мораль шукала відповіді на виклики сучасності, а релігія почала втрачати соціальний фундамент.
На Віденській експозиції 1873 року було вперше представлено пристрій, який знайшов ентузіястичний відгук поміж медиків королеви Вікторії. Втім, гравюра першого крематорію у Вокінгу - споруда із темної цегли з височенним комином, де 1879 року було успішно кремовано коня, викликає радше моторошні асоціації.
Британський архітектор Максвелл Фрай у 1960-х писав про виклики, які стоять перед проектуванням цього відносно нового типу споруд. Не надто обтяжений канонами й традиціями архітектури, крематорій знаходиться в умовах, коли треба знайти компроміс між нюансами, які визначають атмосферу останнього моменту. Цим вимогам більшість англійських крематоріїв не відповідали, на думку Фрая. Пошуками способів поєднати урочистість, спокій, горе засобами будівництва позначені проекти крематоріїв, споруджених до появи київського

Те, що бачимо сьогодні - сміливий і невтілений у всій повноті художній задум. Неодмінна позиція численних інтернетних фотопідбірок із теґами на взірець "soviet", "strange", "weird", "brutalist" чи навіть "sublime" i "sci-fi", ансамбль, що оточує будівлю Київського крематорію, задумано як величний парк пам'яті, "театр особого назначения, где пройдёт памятное для человека и для человечества действо-обряд". Його урочиста тиша приховує драму амбіцій, стіну непорозуміння і трагедію творчості. Коли у 1968 році усе почалося зі співпраці між архітектором Авраамом Мілецьким (автором проекту готелю "Салют") і художнім тандемом монументалістів Володимира Мельниченка й Ади Рибачук, ніхто не знав, що п'ятнадцятьма роками пізніше 300 машин цементного розчину знищать величний барельєф стіни пам'яті, над яким подружжя працювало впродовж останніх семи років. Чи матиме історія продовження, невідомо: нині стіна пам'яті тихо підпирає терасу, а майданчик перед нею, схоже, ніколи не побачить дзеркала води. Але не зайве буде додатково поцікавитись цією історією в Асі Баздирєвої

- Раніше тут городи були, яри тут були. - Працівник Колумбарію готовий до наших питань і вдається до випереджальної тактики, ентузіястично розповідаючи про найвищу точку Києва. "Значить, правильно - не Байкова, а Байкова гора. Бо до 1812 року губернатором був Кутузов - той самий, одноокий. І був, значить, іще генерал Байков - музикант, меценат і взагалі обдарована особистість. Сам він з Печерська, а там, де Протасів яр, у нього хутір був", - чоловік не має особливого бажання говорити про крематорій. "Під час війни 1812 року він відбив обоз у Наполеона і йому царським указом подарували ту землю. Це були окраїни, але Київ. Байков уже потім продав полякам землі під забудову. А коли ці поляки помирати почали, то й склепи з'явились перші. Тут і Городецького-архітектора кар'єра починалась. Нижче, де цвинтар починається, каплиця дуже гарна збереглася"

Одна із світлих сторін, що супроводжують кремацію людини, - своєрідна поетична свобода родичів у виборі способу віддати останню шану померлому. На думку спадає епізод фільму, де герої Роберта Дауні молодшого і Зака Ґаліфіанакіса, потрапляючи у скруту, змушені добиратися з бозна-якої діри до Лос-Анджелеса автомобілем через усю країну. У момент, коли ця вишукана реклама внутрішнього автотуризму сягає Арізони, герой комічного коротуна висловлює бажання розвіяти попіл батька над Ґранд каньоном. У кадрі опиняється бляшанка з-під кави – тимчасовий сховок праху батька. Звісно ж, на екрані комедія, тож щось там відбувається і ці ідіоти випадково мало не випивають рештки, думаючи, що це кава. Моралі тут немає. Хоча може і є. Дві. 1) місце праху - в урні, 2) американці кепсько знаються на каві. Не те, що наші баристи із позавчорашнього матеріалу.

[в машині]
Ethan Tremblay: Було б гарно, якби ми зупинились коло Ґранд Каньону.
Peter Highman: Ми не їдемо до Ґранд Каньону. Скажу, чому: це добрячих сто двадцять миль вбік від нашого оптимального маршруту.
Ethan Tremblay: Це дуже прикро.
[дивиться на кавову бляшанку, яку тримає в руці]
Ethan Tremblay: Бо татусеві б сподобався Ґранд Каньон.
Peter Highman: Навіщо це у тебе?
Ethan Tremblay: Тому що це мій татусь. Це його прах.
Peter Highman: Якого біса прах твого татуся в кавовій бляшанці?
Ethan Tremblay: Тому що він мертвий, Пітере.
Peter Highman: Я знаю... Я знаю це.
Ethan Tremblay: Ти не звик слухати, що інші люди говорять?
Peter Highman: Чорт, справа в тім, що нормальні люди тримають прах в урні.

Попіл, який залишається після спалення, поміщають в урну. Вона теж небезкоштовна. Вибрати можна з-поміж кількох варіантів. У діапазоні між захороненням у колумбарії й використанням праху в якому-небудь творі мистецтва, покликаному вмістити у собі часточку пам'яті про померлого, є низка варіантів віддавання шани. Простір для винахідливості. Одна з фірм у Флориді на повному серйозі надає послугу розвіювання праху над океаном, таким чином формується Меморіальний риф. Одна деталь: потрібно викласти за це від трьох до семи тисяч зелених.
Розповсюдження практики у тому сенсі, що це непоганий бізнес, викликає в Америці вряди-годи потребу щільніше контролювати індустрію. Неналежне надання послуг - наприклад, несанкціонований продаж органів дослідницьким структурам горе-бізнесменом, яке коштувало йому 20-річного ув'язнення, - змушує законодавчі органи штатів вживати заходів. У Джорджії розширили визначення поняття «труп» і змусили власників крематоріїв ліцензувати діяльність і допускати регулярні перевірки обладнання.
Історія знає випадки, коли красива й моралістична риторика межує із цинічним переступанням через невидимі межі, а з тебе пробують робити дурника, вручаючи три кіло попелу, які ще відносно недавно були стовбуром якої-небудь сосни.

Над пагорбом, в якому розміщується піч, в небо виривається прозоре тепло. Ми підходимо ближе, вголос міркуючи про душу, про леткість, про буття. Чому кремація набуває популярності? Причини такого зростання криються не лише у пом’якшенні ставлення церкви у 1960-х до такого способу прощання з тілом, але й у зрослій мобільності населення, яке в західних країнах надто слабко прив’язане до місць проживання, аби кладовище справно виконувало свою меморіальну функцію для розпорошеної по континету родини. Кладовища у багатьох країнах сягяють меж заповненості без чітких перспектив розширення – у той час, як ті ж колумбарії значно економніші в плані площ. Зрештою, не останній чинник – вартість процедури, яка втричі дешевша за поховання тіла. Вартість у США обертається навколо позначки 1600 доларів за послугу, в той час як у Києві вона складає 3800 грн.

Комин зблизька виглядає моторошно. Але це лише мимовільне відчуття. Зрештою, душа зустрінеться з вічністю, а тіло... тіло проросте новим життям - що б це не означало.