Рассказ о парне, который продал душу океану

Андрей создал видеоблог - http://fourroadswalk.blogspot.com, – где рассказывал о каждом шаге, который приближал его к мечте.

Колись я їздив з Артемом Суріним знімати проект, як проїхати на дорогих авто з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса. Людям подобалось – люди дивились. Тоді в мене зародилась ідея робити відеоблог уже про власну поїздку.

В принципі, відео дивились багато людей, як з України, так і з-за кордону. Іноземці зацікавились, коли я почав говорити ламаною англійською. Їм же ж так подобаються люди, які розмовляють з акцентом.

Вони ж там живуть, як у Радянському Союзі, нічого не бачать за межами своєї країни.

На Коста-Ріці вони знають про Україну лише через футбол, але й досі вважають, що ми – це Soviet Union. Там усі кароокі і з темним волоссям, а я приїхав – блондин із блакитними очима – completely different. Я привертав увагу, цим самим заводив собі друзів.

Я ні в кого там не закохувався. Це питання таке… В Україні в мене теж нема дівчини. Це важко, бо треба бути відповідальним. У певному віці вони хочуть одружуватись, я поки що не готовий.

Мрія навчитися кататись на серфі в мене з'явилась у 15 років, коли я побачив свій перший кліп Blink 182. Я дуже любив скейтборд, який купив на секонді у Львові. А також я завжди марив океаном. Я знав, що серф – це важко. Але зловив я хвилю зразу, став на серф. Нормально кататись почав лише через 2,5 місяці.

Я жив у хостелі. Це найкраще місце, щоб заводити друзів, секс-партнерів і тих, хто позичить дошку. Вони мене називали Борат з України, бо я був із вусами і знімав все на камеру. Власникам хостелу я запропонував зняти проморолик. Зняв, змонтував – у результаті жив у них безкоштовно. Після того як я зняв їм проморолик, мене почали називати Спілбергом.

В хостелі я познайомився з одним данцем Расмусом, який подарував мені серфову дошку. Він серфив уже шість років. Я до нього пристав – кожного ранку ми прокидались о шостій і йшли серфити, я його задовбував різними питаннями.

Через місяць мій інший знайомий - італієць – знайшов собі дівчину, сказав, що тепер немає часу на серф, і теж віддав мені дошку.

Через дорогу від хостелу була серфова майстерня. Там я познайомився з Пато – він мені все розказував.

Коли в мене закінчувались гроші, я виходив на пляж і фотографував туристів, які катались на серфі. Всі фотографії на диску вони в мене купували за 20 баксів. Були й такі, що носом крутили.

На Гавайї я прилетів із 160 доларами в кишені. П'ять днів на тиждень їсти ходив до гавайської католицької церкви.

Вперше кататись я вийшов в олдскульних татових шортах Adidas – а вони закороткі! В результаті через те, що я неправильно лежав на дошці, в мене з сосків текла кров, а ноги всі були подерті. На дошці треба вигинати спину. Тому у дівчат і попа виглядає, коли вони на дошці лежать, бо вони спини вигинають. Коли бачиш дівчину, яка лежить на дошці правильно, серфити не виходить.

За всі шість місяців я не бачив жодного трагічного випадку серед серферів. Хоч і всі серферські місця з хрестами. Багато серферів гине. Нещодавно мені прийшло повідомлення, що там, де я вчився серфити, в Коста-Ріці, акула покусала 15-річного хлопця. Він помер.

Коли є проблеми, не треба заганяти себе в депресняк і ревіти, від цього ж легше не стане.

Я скучаю за тим спокоєм, який там панує. В Києві – шалений ритм.