«Віталій Салій і багато дівчат…»

Так один із київських акторів охарактеризував виставу Олексія Лісовця «Куди подує вітер» за мотивами комедії Луїджі Піранделло «Ліола», прем’єра якої відбулася у березні в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Формат академічного театру не налаштовує на очікування радикального експерименту з класичним твором, проте у більшості випадків глядачеві гарантована якісна режисерська та акторська робота. Так, минулого року вистава Олексія Лісовця «Не все коту масляна» отримала нагороди «Київської пекторалі» за «Кращу драматичну виставу» та «Кращу режисерську роботу». Режисер в межах класичних постановок відшліфовує кожну деталь, роблячи виважену та цілісну виставу.

Якщо коротко, «Куди подує вітер» – досить зрозуміла й актуальна для весни доросла казка. А якщо заглибитися, то у комедійних замальовках із життя сербських селян бачиш і трагічні ноти, а вистава в цілому набуває характеру притчі. Лісовець взяв у розробку вузький, простий і безідейний сюжет, хоча з іншого боку, саме такі історії отримують найбільшу популярність у публіки. В основі вистави – комедія італійського драматурга Луїджі Піранделло «Ліола», яку відносять до веризму – реалістичного напрямку в італійській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Режисер зберігає стильові характеристики літературного твору, зображаючи події з селянського життя і звертаючи увагу на соціально-психологічну проблематику, проте переносить дію з сицилійського селища в сербське. Олексій Лісовець пояснює такий хід спробою наблизити поставлені виставою проблеми до українського глядача.

Вистава нібито не вимагає серйозних розумових зусиль, вона легка, весела і цілком зрозуміла: love story в невеликому сербському селищі, інтриги навколо питання, хто від кого вагітний і де чия дитина, тобто суто «жіноча» мелодрама, гостро приправлена гумором і навіть красивими еротичними сценами. Суцільні протиріччя у висловленні думки? Можливо. Тим не менш, ця вистава належить до числа тих, які не можуть не сподобатися: чи говоримо ми про пересічного терплячого і завжди вдячного глядача, чи про суворого й прискіпливого театрального критика. «Куди подує вітер» достойно оцінить кожен, хто це подивиться, тому що вистава зроблена якісно.

Простота селянського життя передана простою, проте винахідливою сценографією Олега Лунєва. А справжній вибух фантазії проявився у хореографічному вирішенні Ольги Семьошкіної – відомого українського хореографа, фахівця з пластики, яка працювала над виставами «У неділю рано зілля копала...», «Дві квітки кольору індиго», «Солодка Даруся» чернівчан та багатьма іншими. Ії справедливо вважають одним із найкращих постановників пластики в Україні. Режисери, які працювали з нею, відзначають її вміння знаходити контакт із акторами, ставити їм завдання і правильно їх пояснювати. А глядач у результаті бачить захоплюючі танцювальні картини, а також виразну й водночас дуже природну пластику акторів. Музичним акомпанементом цьому стали композиції Горана Бреговича, відомого творчею співпрацею з Еміром Кустурицею.

Зайняті у виставі актори порадували не менше. Акторський склад тут переважно жіночий. Іноді навіть спадає на думку запитання, чи не забагато жінок на одній сцені? А потім бачиш, наскільки кожна з них неповторна завдяки грі таких яскравих актрис як Світлана Золотько (тітонька Німфа), Леся Самаєва (тітонька Єрисена), Світлана Орличенко (тітонька Магда), Галина Корнєєва (Селена Ужевич) та виконавців ролей молодих селянок, які репетуючи бігають по сцені, вносячи час від часу веселу нотку у занадто серйозну дію. Ну, а на чоловіків, як і по всій країні, у виставі «Куди подує вітер» дефіцит. У ролі старого «ловеласа» Захарії Смиги на сцені з’являється актор Володимир Мовчан, про роботу якого навряд чи варто говорити, оскільки сама роль не передбачала першоплановості героя. Хоча поставлене завдання він виконав на всі сто. Другий чоловік у виставі (не рахуючи трьох хлопчиків – позашлюбних дітей головного героя) – Віталій Салій. Цей актор має рідкісну здатність притягувати до себе глядача і тримати його навіть за своєї відсутності на сцені або в дії. Образ Ліола – яскравий сам по собі, це веселий, енергійний і кмітливий хлопець із абсолютно безвідповідальним ставленням до всього. Головна особливість його характеру – він швидко змінює свої любовні вподобання, «залежно від того, куди подує вітер…». Тобто це доволі простий і зовсім не новий образ у драматургії, але це не применшує його складність. Ліола потрібно грати легко, і ця легкість має виявлятися у голосі, пластиці, триванні на сцені.

Театральний формат, до того ж, ускладнює завдання. І тому вдвічі приємніше визнавати, що молодому актору театру на лівому березі Віталію Салію ця роль настільки вдалася. Образ Ліола не лише притягує і розважає, а й, уособлюючи, за словами режисера, «моральний дальтонізм», змушує замислитися над проблемами моралі та совісті. Вистава не є просто комедією, оскільки Олексій Лісовець акцентує на загальнолюдських проблемах і цінностях, вважаючи, що їх відображення належить до першочергових завдань театру. Тому вже не так важливо, про кого «Куди подує вітер…», її посил є універсальним, що додає цінності постановці і обіцяє їй успішне життя на сцені театру.

Читай также