Літературна правда Марії Матіос
Марія Матіос – один з найпопулярніших авторів сьогодення. Її книжками зачитуються представники різних поколінь, її поважають і цінують колеги, незважаючи на те, що в культурно-літературних колах часто квітне заздрість до більш успішних письменників. Філолог за освітою, вона присвятила себе спостреженням за особистістю та вивченню історії свого народу, для якого, власне, вона й творить.
Починала Марія з поезії, але в ній прокинулося епічне, і в рамках віршів їй стало затісно, і авторка сконцентрувалася на прозі.
Спілкуватися з Марією Матіос було надзвичайно цікаво - вона із задоволенням розповідає не лише про свою творчість, а з охотою висловлюється про що завгодно. До речі, її позиція вирізняється незалежністю поглядів та оригінальністю суджень.
- Вас частенько називають „другою Лесею Українкою”, причому доводилося це чути і від критиків, і від ваших колег. Яке ваше ставлення до таких порівнянь?
М.М.: А ви порівняйте мене хоч із грибом у кошику. Що від того зміниться?Найсправедливіше про мене колись висловилася „Літературна Україна”: „вона пише, як Марія Матіос”. Мені нічого до цього додати.
М.М.: Письменник повинен багато читати, але намагатися не перебувати ні під чиїм прямим впливом. Письменницький світогляд, як і світогляд суто людський, формується не лише під тиском власних знань про навколишній світ.
Стосовно себе можу сказати, що кожен якісний автор так чи інакше впливав на мене, але найбільш сильна „орбіта” для мене - Ольга Кобилянська, Василь Стефаник та Стефан Цвейг.
- Як ви вважаєте, чи має письменник впливати на розвиток суспільства, виконувати повчальну функцію, налаштовувати на певний лад, привчати до культури?
М.М.: Звісно, добре, якщо література виховує. Але письменник не повинен виступати в ролі моралізатора чи навчителя. Я хочу, щоб мої книжки змушували читача відчувати і думати. Саме в такій послідовності – серце, а тоді розум. Клубок проблем, а тоді спосіб їх розв’язання. Філософія і аналітика. Інакше – це твори одноденного споживання.
- Ви робите акцент на людину, яка існує в певному часі. Що найбільше цікавить вас як письменника – особистість чи історичні події, на тлі яких ви її зображуєте?
М.М.: Безперечно, людина. Людина – як сонце, навколо якого обертається все інше. І мені важливо показати не стільки саму епоху, як особу на тлі епохи. І немає значення, які умови цієї епохи. Значення має мотивація дій особи в тому чи іншому часі. Я досліджую ситуації, в які потрапляє людина, і як вона на них реагує, як змінюється, як вміє берегти власне „Я” чи добиватися свого.
Місце мого народження, очевидно, і визначило основну тематику творчості. Але я маю незаперечні письменницькі докази того, що передвоєнні і повоєнні події в Західній Україні, які я розробляю в кількох своїх, найголовніших, книжках є цікавими для всієї України. Вони просто ще не артикульовані для суспільства художнім словом і правдивою правдою.
М.М.: Якщо книгу прагнуть перекласти будь-якою мовою, це дуже добре. І чим більше перекладів, тим краще, бо таким чином знання про твою країну розповсюджується у світі. Книга – завжди кращий дипломат за будь-якого кадрового дипломата.
Росія сприймає „Солодку Дарусю”, бо, як пишуть самі росіяни, такого образу України Росія ще не знала. Дехто цю книгу вважає важливим елементом для російсько-українського діалогу. Отже, книга виходить поза рамки суто літературного процесу.
- Ви й до цього були відомою письменницею. А коли отримали Шевченківську премію за „Солодку Дарусю”, коли твір було поставлено на сцені чернівецького театру і вистава пройшла надуспішно, коли твір було визнано кращим романом року, коли підкорили Росію, ваша популярність стала шаленою. Як ви реагуєте на надмірну увагу до себе?
М.М.: Адекватно.А з іншого боку, де ви бачили цю надмірну увагу? Надмірна увага в Україні є до „юного орла” і Вєрки Сердючки. До кількох безголосих „голопупниць”, чиї коханці та імениті батьки купили їм дорогу на телебачення і т.і. Але непідробна і непідкупна увага до мене є з боку читачів. І це правда. І вона не має жодної ціни, бо людину й під дулом пістоля не змусиш читати, якщо вона сама цього не хоче, або їй це нецікаво. І тут я щасливіша за будь-якого олігарха, коли я підписую книжку, а людина чомусь плаче і намагається поцілувати руку. Бо хочете – не хочете, а навіть олігархи бояться „наїзду” прокуратури, податкової чи кари Божої. А я лише боюся не встигнути сказати того, що проситься на волю у словах і образах.
М.М.: Чесно кажучи, я ніколи не була надто говірливою щодо своїх наступних книжок, а після одного випадку стала просто дико забобонною. І тому тепер я ніколи словами не забігаю в майбутнє, а кажу, що буде так, як Бог дасть.
Не думаю, що це якось пов’язано з натхненням, бо взагалі не впевнена, що творчість аж надто тісно пов’язана з цим поняттям. Написання книжок – це важка фізична і психічна робота. А решта – технологія.