Концерты

Міша Кукуюк. До чотирьох.

Gloss 16 мая 2008, 18:06
 0

11 травня 1974 року, місто Житомир — дата і місце народження.
Родина акторів: батько — Петро Кукуюк, мати — Антоніна Паламарчук, народні артисти УРСР.
Після смерті батька у 1982 році на Мішу впливала мати, старший брат, музика і «Щоденник Куку Місі» — записи батька про Мішу, які він не встиг дописати. Але встиг залишити сину любов і свою пам’ять про нього.


Антоніна Паламарчук виховувала синів чоловіками: в повазі до жінки і батьківщини. З 1991 по 1995 навчався в Інституті Карпенка-Карого на російському курсі акторської майстерності у Рушковського. Згадує цей період неохоче. Після інституту грав в ТЮЗі, в 21 рік покинув театр, зайнявся бізнесом.

В 2002 Кукуюк організував свою групу, з якою виконував сороміцький диско-панк — національно-спрямовані пісні в стилі панк з пікантним гумором. Група розпалася через внутрішні негаразди. Зараз він зібрав нову групу «КукаТаБанда». Грає в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра, який по праву вважає театром № 1 в Києві, веде передачу «Віджеї» на телеканалі ТЕТ, знімається в серіалі «Колишня», «Загін». Працював з Митницьким, Лісовцем, Богомазовим, Одиноким, Білоусом. Батько трирічної Марії.

Вирвані шматки з неіснуючого щоденника, який завершується четвертою годиною ранку

Про дитинство
Тоді життя було зовсім інакше, не було серіалів, в основному знімалися київські, московські актори, а в маленьких містах люди виховувалися на «безсєрєбрєнічєствє». Актори приходили в театр і повністю йому віддавалися: пекельні репетиції, гастролі, совєтскій побут, пошук продуктів — більшість цього лягало на плечі жінок. Моя мама була прекрасною мамою і чудовою актрисою. Їй зараз 70, коли я народився було 37.

Я був шабушною дитиною і вибивався з загального контексту. Бився, заганяв голки, коліна здирав, руки ноги ламав, один раз навіть голову розбив… Але я ні за чим не шкодую, окрім того, що тато помер. Рано він це зробив, розумієш, дуже рано. Мені тоді було 8. Це був шок. Батько для мене був всим. І раптом ціла ланка випала з мого життя, я не знав як далі… бачив як мамі важко. Вона якось клеїла шпалери в кімнаті сама, і впала зі стільця, а я малий лежав в сусідній кімнаті і боявся підійти. Вона плакала в кімнаті, а я — у спальні, розумієш, як я міг її втішити? Я нічого не міг — я сам ревів. Десь у 10 років до мене прийшло усвідомлення, що ми напівсироти.

Старший брат, Максим, фактично замінив мені батька. А у 2001 році він загинув у Лондоні. В некролозі було написано «численні ушкодження», маю деякі здогадки, розумієш, він займався бізнесом. Коли прислали цинкову труну, то там у віконці, де мусить бути його обличчя, була просто рівна поверхня, не було нічого… такі залишаються, такі не йдуть.

Про Лісовця
Робота з Олексієм Лісовцем— це щось неймовірне. Зараз готуємо «Не все коту масляниця» я не знаю, що в мене вийде. Мені важко, я ж розумію, що вже не хлопчик, а мушу грати молодого красивого коханця. По ТЮГу пам’ятаю, як до актора, що там грає Ромео підбігли дівчатка років 14–15, як раз віку шекспірівських коханців, і звернулися до нього: «Дя-дя Ромео, дя-дя Ромео» … Дядя Ромео, розумієш?

У Лісовця до речі прекрасна «Ромео та Джульєта». Хоч мені й не просто грати Меркуціо. Лісовець такий режисер, що вираховує все абсолютно на сто відсотків. Він людина чітка, і не треба відхилятися від його малюнку, а я хуліганю на сцені. То що я в ТЮЗі звик дозволяти собі багато, тут не проходить. У Лісовця ти існуєш сукупно в організмі, і якщо якась клітина починає тягнути на себе соки, то вона перетворюється в ракову. Її або видалять, або організм помре. І це дуже добре, що я змушений себе стримувати, за великим рахунком, Лісовець дав мені цю роль. В його інтерпретації Меркуціо гострий на язик, а не на розум, він любив мене нерозумного, паяца. Цим самим загострив партію Меркуціо до межі, адже паяци не мають вмирати.

Про мою осінь
Я зараз знаходжуся на зламі віку, треба щось серйозно міняти. Весь час бути паяцом не можна. Я дуже хочу зіграти Тев’ є-Тевеля. Розумію, що це вікова роль, її не можна грати раніше 50. А з моїм багажем ролей я до неї і не підійду, як не дивно, але Порфірій Петровичe в «Голубчиках моїх» — це моя найінтелектуальніша роль. Треба набувати іншої якості, іншого окрасу.

Дуже добре, що мені в серіалах «Колишня» і «Загін» дали грати сорокарічного чоловіка, тому що я вже переходжу в іншу якість. Це мазохістичне задоволення від того, що приходить моя осінь. Це ще не зима, не старість, просто зрілість. Але ні в якому разі не треба втрачати «дурку», не треба ховати в собі дитину.

Про злих героїв
Кожен актор хоче зіграти людину з понівеченою долею. Чомусь то ця людина стала гівнюком, і тут є цікавий психологічний перехід, злам. Коли я дивився «Ісуса Христа суперзірку» 1996 року, то не міг відвести очей від актора, що зіграв Іуду. Він був розкішним: при тому що вони там і танцюють і співають, але він мучився, розумів, що зрадить, бо так написано. Цей відтінок усвідомлення зла і свідоме його скоєння дуже мене зачепив — це ж як добровільно йти на ешафот, це неминуче.

Я б міг зіграти і Клавдія, і Іуду і Гітлера, але для такого паскудства має бути геніальна режисура, прописана до дрібничок, щоб образ вистрелював, читався. А абсолютну мразь я не став би грати, має бути хоч якийсь відтінок, якщо не розкаяння та відчаю, то персонаж має бути як мінімум вмотивований. Ти бачила 1900 Бертолуччі з молодими Депардьє і Деніро? Там Дональд Сазерленд грає фашиста, маніяка ідеї, все на цьому побудовано. Коли він з дружиною, оплотом зла, мучить і розбещує маленького хлопчика, коли він вбиває кошенятко, вдаряючи в нього головою, ти розумієш це схиблені люди, вони діти свого хворого середовища.

Хоча естетика потворності, філософія зла мені не дуже цікава. Я розумію, що це все має право на життя, але я не фанат.

Про порнографію

В цьому розрізі не можна оминути чорнуху. Курасава і Тінто Брас не називають свою творчість еротикою, а власне порнографією. Тому що в ній людина не бреше, вона дійсно відчуває задоволення. Звичайний актор задіює важелі, які мусять в його організмі спрацювати — система Станіславського і таке інше, а тут людина переживає це як футбол, саме тут і саме зараз. Це наче блюзова імпровізація.

Є люди, які вірять, що це те що треба, і сама індустрія порно приносить в шість разів більше прибутку в американську казну, ніж звичайний кінематограф. До того ж більшість західних акторів починають з порнографії: Демі Мур, Сандра Балок, Сталоне, Трейсі Лордс. Краще вже наш варіант, коли починають з серіалів, а не з чорнухи.

Порнографія була, є і буде. Я розумію, що воно не Боже, що так не можна, бо кохання це зовсім інше. У мене був шок, коли я вперше побачив чорнушку. Я знав, що такі жінки є, але ж це світ бачить. А вона не просто, вона ще й порно-зірка. Колись по Афінах гуляв Сократ зі своїми учнями. До нього підійшла повія і сказала: Сократ, хоч ти такий розумний, але я зараз поманю твоїх учнів, і вони підуть за мною. Так ти напевно права, відповів їй Сократ, тому що шлях вниз набагато легший, ніж шлях нагору.

Я знімаю штани в Чехові в «26 кімнатах», і стою в трусах. В принципі, якщо треба було я би згодився зняти все. Але там це вмотивовано. Я від своєї нескладності не можу сподобатися жінці, яку кохаю. Вона любить іншого, і мій герой бачить, що вона ловить кожне слово його суперника. Це як в дурці: ти встав — ти шизофренік, сів — шизофренік, говориш — шизофренік, ти ніяк не можеш змінити відношення до себе. Так і тут, я не можу змінити ставлення до себе коханої, тому вискакую на стіл і знімаю штани. Це зболений крик безвиході.

Про девіантну літературу
Сорокін це такий письменник, прочитавши якого, я зрозумів, наскільки змінився світ: десакралізація мови, жорстокість сюжетів. До ХХ ст. письменники не дозволяли собі такого. Були мати, але вони траплялися раз на книжку, і то коли без них вже ніяк. Сорокін це автор-шок, але він і філософський і смішний і брутальний. Від Стогова, наприклад, я плювався, кидав книжку в стіну, навіть не пам’ятаю її назви.

В «Серцях чотирьох» Сорокіна є така тема: вагітну дівчину тягнуть ґвалтувати, а вона проситься, щоб її не вбивали, в ній же дитина. З неї страшно глумляться, дитина вмирає, а потім вони ще й сміються. Я читав це і мені було погано, я не можу таке довго читати. Все одно в будь-якому випадку люди повертаються до того, що вони люди. Таке треба сприймати в свідомому віці, якщо це прочитає молода людина то психіка в неї буде вже не правильно працювати, мало який гвинтик там повернеться і що з неї потім виросте?

Я по собі знаю, після всих цих речей мені важко було плакати на сцені. Соромно плакати після того, як я прочитав Сорокіна. Я торкнувся лайна і тепер недостойний, все одно що людина, яка розпиляється про вірність, а сам зраджує дружині. Сорокін щось таке в мені знайшов і надавив туди. Але це вже не на рівні нормальної людини, це вже моя шизофренія. Та сама історія з Бероузом та Зюскіндом. Фільм «Парфумер» мені більше сподобався, ніж книжка. У мене в кінці книги ще портрет такий гиденький цього Патріка, і я коли читав, то все цього Гренуя з Зюскіндом асоціював. Може в цьому я попсовий, але по книжці, скажу тобі чесно, я не розмів, що Гренуй природжений вбивця, як вид, і що всі ці жертви потрібні, бо без них він не міг довести велич своєї ідеї.

Ельфріди Єліннєк дуже сподобалася»

Про те, що в мені зламалося
У мене таке враження, що я цими і деякими іншими речами засмітив собі свідомість. Бог мене ще тримає на цій землі, дає мені роботу, можливість хоч якось самореалізуватися, хай в серіалі… хай хоч так.

А як я пішов на телебачення на ОТВ вести передачу про ресторани, нічні клуби і дискотеки? Це просто жах. Але тоді це була хоч якась робота, адже не було ніяких зйомок, хоч трохи пичкою посвітити. Це було гидко — забігайлівки Гідропарку… Але такі речі засмітили мене. Це як маргарин від нього ні користі ні шкоди, але з часом виявляється шкоди трошки більше.

Про Траву
Трава — в чому її плюс (якщо так взагалі можна сказати)? Горілка вона розслабляє, здається, що все добре, все собі пробачаєш. Горілка, вона гальмує і дає короткочасну ілюзію, того, що все добре. А трава ніяких ілюзій не роздає, вона давить. Це наче ти стоїш в промені світла, який йде з космосу і зчитуєш з нього інформацію. На голову сипляться самовикривальні питання: тобі скільки років? — 34 — ага — ти в якій країні живеш, з дитиною часто бачишся, на яких ролях ти чувак? І це тебе роздавлює! А що ти прочитав розумного? Єлінек — ну Єлінек ти давно прочитав. Трава такі речі в мені виявляє, що розумієш, так далі Міша жити не можна.

Про акторську гру
Мене дратує погана гра, я одразу хворію після цього. А було, було ж коли не туди ліпив… Є звісно певна планка, яку дають тобі в інституті і ти не можеш нижче неї опуститися, це те що називається професійний рівень. Але кожен мислячий актор розуміє, що в нього були і абсолютні провали, за які з часом стає безмежно соромно. А буває таке, що людина зіграла роль і якісь премії за те отримала, а потім з часом усвідомлює, що то було лайно. І не так, коли на комплімент набиваєшся, а реально, і зсунути тебе з цієї точки зору не можливо. У мене так і з минулою групою пішло: я робив-робив музику, але розумів, що це не те. Я робив все не те, був прикол заради приколу.

Якщо актор хоче щось створити чудесне, а не просто так, то він не може думати про свою виставу за півгодини до виходу, він має починати жити її ще з вечора, він мусить захворіти, якщо вистава хвороблива. Ти бачила «Морє, ночь, свєчі»? Я там реву. У мене маленькій епізодик, чотири виходи за всю виставу, такий мудачок проходить. Спочатку він смішний, потім він побачив жах, потім він про цей жах розповів, йому ніхто не повірив, його вигнали з роботи, і коли його виганяють з роботи він усвідомлює, що жінка, яка зробила цей жах (викинулася з балкона) мала право це зробити, бо цей світ страшний. А якщо завтра Меркуціо — я не сплю півночі.

Ти на собі як на акторові, постійно відчуваєш скажену відповідальність. Починаючи з того, що люди купили квитки і вони мають отримати те, заради чого прийшли в театр. Я не кажу вже про складність образу і таке інше. Театр це настільки чиста штука: тут немає певних канонів для актора. Хтось скаже, боже, Рената Литвинова це ж жах, її манірність, одною фарбою кожна роль, а хтось скаже це геніально, це таке бачення, незаштампованість, це наступний день. Комусь подобається актор Ступка, а хтось каже він Тев’ є-Тевеля як грав так і грає.

Раніше в «Театрі на Лівому Березі» складалося таке враження, що актор ходив по вулиці і зайшов щойно з глядачем, тільки не сів в партер, а почимчикував на сцену щось розповідати нормально і по-людськи, без акторських загонів. Зараз це вже трохи не так. Мені здається ми всі влазимо у власні штампи. І я так само лупаю в цей образ коміка, прийшов час змінитися.

Про театр
Будь-яке мистецтво частково стале. Гарні фільми і картини з часом лишаються гарними. Але з іншого боку театр не можна зафіксувати, він змушений покидати свої старі форми в небуття, їх не запишуть не згадають (хіба що театрознавці). Все мусить розвиватися, змінюється час, змінюється діалектика, і ти мусиш від цього відштовхуватися.Я скидаю капелюха перед Гришковцем і Мамоновим. Те що Гришковець зараз лупить в одну точку це криза форми. Просто він обрав такий жанр і такий товариський простецький тон, який дуже важко змінити.

Театр — це ще й велика школа виховання. Колись до мами прийшли проповідники з одної церкви. Вони почали схиляти її на каяття, бо вона займалася лицедійством. А мама їм довела, що в церкву можуть приходити люди, які в середині храму чисті та божі, а виходячи все забувають, лаються, зраджують. А з хорошого спектаклю людина виходить перевихована, в театрі вона має змогу побачить різні правди.

Станіславський був для своїх сучасників наче для нас панк якийсь. І про це не треба забувати, він був тоді бунтарем. Театр це ж були або зірки, які їздили з міста в місто, куди їх запрошували — як вона там не зіграє все одно. А з іншого боку було повне скоморошество, оперетки, водевільчики. І людина все це зібрала до купи і оголосила, що є певна система, за якою треба працювати, незалежно від того чи ти граєш оперету, чи якусь крутизну неймовірну. Його ж не визнавали. Був театр-театр, а тут приходить хтось і починає вчити всіх, як грати, при тому що він міг обрати зовсім інший стиль життя, він був сином багатих батьків.

Про Депресії і творчість
А у якої нормальної творчої людини немає параної? Я ще пару днів походжу нормальний, а потім як розсміюся при всіх ні з того ні з сього, або гаркну. А уяви таке на сцені іноді приходить?! Хоча нормальна людина на сцені та й взагалі в творчості не потрібна, бо творчість — це діагноз. Чим розхитаніша нервова система, тим кращий ти митець — це моя особиста думка. Але звісно мусить бути такий важіль, який в найстрашніший момент тебе раз — і витягує. Мусиш обирати або ти приходиш після сімох годин вечора, вмикаєш серіал, а на ранок, як писав один білоруський поет (його в «Шо» друкували): «пярдоліш деталь за деталлю, а у вечар сваю Наталлю» і не заморочуєшся ніякою творчістю. Або тебе розриває постійно на шмаття, а ти його по всіх усюдах потім збираєш і називаєш це мистецтвом. Я обрав для себе таке життя, як солдат.

Мої мама з татом обидва були творчими людьми і відчували один одного. Мати покривала те, що батько був людиною дуже самовїдливою. Він дуже страждав, але не можна було те при союзі показувати, «совєтский чєловєк должен бить бодрим» — ось вони і ходили бодрячком, мати прикривала його, він — її. Якось мама казала: чого нам так заздрять, Петре? А він пішов зібрав в жмені всі їх нагороди: народних, заслужених, мамин орден Дружби народів, значки різні, і сказав: Тоня, подивись, ти хочеш щоб тобі за це не заздрили? Вони один одному допомагали.


Про людей, які більше не живуть
Я боюся дуже сильно смерті своїх близьких, а більше нічого. Це найстрашніша річ, при чому це стосується не тільки фізичної смерті. Я часто бачу, як людину засмоктує життя, як засинає її свідомість. Мої близькі це в основному люди творчі і я бачив як їх з’їдає побут, пропадають студентські ідеї. Все те, що ми робили по молодості, того вже нема. У мене загинув брат — це велика прикрість, але є люди, які вмерли ще живучи. Я їм іноді дзвоню, люди штампують свої виставки, ніким і нічим не помічені.

Я тобі скажу чого мені близька ідея панку, панк-року. Тому що Секс Пістолз, якими були в свої 18 такими й лишилися в свої 50, вони як не приймали шоубіз так і не приймають. Їх викликали на MTV, давали нагороду за вклад у розвиток музики, а вони їх обклали матом. Панк — це музика видирання серця. Музика, яка вчить бути собою, а не тим, ким всі тебе хочуть бачити.
Вже четверта година ранку, слухай, пішли вже…

Источник

  • 15 августа 15:46 Spotify запустил свой сайт для продажи билетов на живые ивенты    0
  • 17 января 17:23 В Киеве выступит знаменитый американский певец Khalid    0
  • 01 ноября 13:00 В Киев снова приедут Imagine Dragons с концертом    0
  • 26 октября 16:03 Известно, кто победил в нацотборе на "Детское Евровидение" в 2021 году (видео)    0
  • 11:51 В Киев едут победители "Евровидения-2021" из Италии Måneskin    0
  • 01 июля 10:32 Два дня Atlas Weekend Friends Edition сделают бесплатными    0
  • 18 апреля 10:22 В Киеве выступит CREW LOVE    0
  • 29 января 13:31 Мартин Гор пригласил поклонников на киевское шоу Depeche Mode    0
  • 08 января 14:57 Отпразднуйте День Влюбленных на концерте группы Depeche Mode!    0
  • 19 декабря 16:28 Концертное агентство «Аншлаг» в преддверии новогодних праздников проводит акцию    0
  • 19 декабря 13:18 Новый альбом KAZAKY уже в iTunes    0
  • 11 ноября 10:00 Леди Гага уже задумывается о детях    0
  • 21 октября 11:11 Виступ групи “Втрачаю контроль” у Freud House    0
  • 15 октября 11:14 19 октября состоится грандиозное шоу Ани Лорак при участии специальных гостей    0
  • 14 октября 13:50 Колектив “Al Andalus” у FREUD HOUSE cafe art club    0
  • 23 сентября 14:11 Эмика везет в Киев эротическое шоу    0
  • 16 сентября 11:37 Новый клип от Оркестра Дзержинского - Женщина    0
  • 11 сентября 15:05 На Нашем Радио начали разыгрывать людей    0
  • 02 сентября 13:35 Longer Party: Тимати едет в Киев!    0
  • 29 августа 17:00 Джастин Бибер ездил по Калифорнии без прав    0