Павло Гудімов вивертає кишені
Захоплення структуруванням призводить до того, що втрачається тема. Позаяк, це чи не найважливіший момент! Коли втрачається тема – втрачається жива зацікавленість у предметі, музей стає більше схожим на сховище, ніж на «храм мистецтва».
Стала структура – це щось на кшталт некрозу. Принципово іншим, себто живим, підходом можна назвати відмову від загальновизнаних класифікацій й спробу керуватися. Кураторський проект Павла Гудімова «Суміш» - це саме така спроба і така відмова.
Проект «Суміш» – це мікс-музей, експонатами якого є дуже суб’єктивні враження куратора. Це результат досить тривалих спостережень, аби не сказати досліджень, останньою краплею яких можна вважати цьогорічну виставку Traces du Sacre у центрі Pompidou, на якій австрійський пейзажний живопис пречудово почувався поряд з роботами Деміена Херста, а відео з перформансу Марини Абрамович – із графікою Бакста.
«Суміш» - це такий собі tribute революціонерам з Tate Modern, які були першими, хто насмілився розірвати порочне коло і виставили в одному залі актуальне і класичне мистецтво, об’єднане за темами.
«Суміш» - це мікс-музей, експонати якого теж об’єднані саме за темами.
Їх у «музеї» чимало: архітектура і музика, сакральне і гроші, фактури і матеріали, дитинство.
На перший погляд строкаті та розрізнені, ці теми зв’язані між собою нитками асоціацій. Саме ці нитки-асоціації роблять абсолютно виправданим сусідство робіт Ігоря Яновича з двома фігурами з українського вертепу (кінця 19 сторіччя), архітектурних креслень з роботами Павла Макова початку 90-х, обкладинок альбомів Led Zeppelin і платівок, оформлених Енді Ворхоллом з радянськими журналами, сакральну дерев’яну скульптуру кінця позаминулого століття з досить радикальними сучасними речами, а також, скажімо, обкладинка журналу «Народне господарство України» роботи Нарбута з картинами Миколи Маценка.
І найголовніше: проект «Суміш» - це результат захоплення мистецтвом, а не його структурою.
Павло Гудімов: «Мікшування – це спосіб зламати стереотипи. У даному випадку, стереотипи українського та радянського мистецтва. Я декларую принцип мікс-музею не просто як ще один спосіб експонування, а як радикально новий спосіб сприйняття. Ясна річ, що в просторі Я Галерея великий музей не створиш, але це не головне. Перш за все, я хочу, щоб глядачі побачили строкате, але аж ніяк не позбавлене логіки зібрання предметів мистецтва різних періодів, артефактів, побутових речей, які раніше не насмілювалися вважати мистецтвом, які в форматі «об’єкт+час» починають звучати зовсім по-іншому. Антипретензійність – це те, що говорю цим проектом. Я відкрито демонструю те, чим захоплююсь. Нехай глядач спробує так само відкрито це сприйняти й не намагається знайти каверзи, там де її нема».