Интервью с Олей Макар – девушкой, которая три недели пробыла в Мозамбике

Оля – студентка факультета журналистики. Она уже 5 лет состоит в сообществе святого Егидия (ComunitàdiSant'Egidio), которое занимается благотворительностью. Их главная цель – помощь бедным. Каждый вторник Оля с подругой делают бутерброды и раздают их бездомным возле станций метро Дарница и Лесная. У Оли есть друзья в доме престарелых, одиноким людям она помогает просто тем, что слушает их истории и дает понять, что они кому-то нужны. Поехать в бедную африканскую страну Мозамбик, чтобы готовить еду детям, Оля хотела уже давно, и в этом году нестандартная мечта сбылась.

Все почалося 5 років тому. Моя подруга попросила мене піти з нею роздавати одяг бездомним. Я абсолютно не хотіла йти, але боялась, що моя подруга подумає, яка я погана людина, не хочу допомагати іншим.

Перша ж зустріч з бездомними мене дуже вразила. Вони всі були такі чемні, відкриті, з незвичними для мене історіями, це була інша реальність. Тепер ці бездомні люди стали моїми друзями, вони можуть подзвонити мені о 7-ій ранку і сказати: «Оля, я не можу кудись доїхати, тому що в мене немає грошей на проїзд. Допоможи».

Серед бездомних, як і серед звичайних людей, є люди, які п’ють. Але коли ми почали роздавати їжу на вулиці, ми сказали їм: «Або ви приходите тверезими, або не приходите взагалі». Тому, хто приходить п’яним, не даємо їжі, і ми почали бачити їх тверезими.

На Подолі роздають 80 бутербродів за день, на Лісовій і Дарниці десь по 20. Це не врятує їх від голоду, але це турбота, яка їм так потрібна.

Коли люди бачать, що до них ставляться з повагою, вони взагалі кидають пиячити. У них відновлюється почуття власної гідності. Реально були випадки, коли люди, з якими з початку було навіть страшно розмовляти, стають «божими кульбабами».

Ми часто святкуємо дні народження наших знайомих бездомних, з тортом та свічками.

Ми робимо різдвяний вечір для бездомних, святкуємо в столовці Могилянки, і це завжди напрочуд гарно, ніхто не свариться, не б’ється, там є дійсно відчуття свята. Минулого року на святкування зібралося 200 бездомних.

У нас в Києві в спільноті святого Егідіяї десь 100 людей, але найактивніших близько 30. Є такі, які допомагають тільки на Різдво, або тільки збирають теплий одяг. Це не зовсім громадська організація в традиційному значенні, це спільнота людей, яких об’єднують спільні цінності, ідеї, дух.

Мозамбік – це дуже знакова для нашої спільноти країна. Минуло 20 років після того, як завдяки нашій організації було підписано мирний договір між керівною партією і опозицією. До того в Мозамбіку 16 років тривала громадянська війна, вона спустошила цю країну. Люди в селах не мали одягу, ходили в мішках, було три школи на всю країну, яка більше України. Зараз вже 95% дітей ходять до школи.

Я їздила в Мозамбік за власні кошти, вважаю, що це правильно, бо бюджет благодійних організацій більше ніж на 50% витрачається на перельоти та проживання персоналу, оплату роботи секретаріату, із зібраних на благодійність коштів тільки мізерна частина витрачається безпосередньо на їжу, житло, ліки нужденним.

Центр спільноти святого Егідія знаходиться в Італії, і ось ці прості люди змогли зупинити громадянську війну в цілій країні. Перші волонтери, які приїхали в Мозамбік, дуже ризикували, вони говорили з обома сторонами конфлікту і допомогли їм дійти згоди, вони написали мирний договір, правила якого виконуються досі. Це гордість нашої спільноти, про Мозамбік багато розказують на Конгресах і зборах членів спільноти, але я зрозуміла, скільки не читай про країну, ти не зможеш її відчути, якщо не побачиш.

Я була в місті на березі океану, там дуже красиве узбережжя, влітку коралові рифи, є навіть гарні парки, але ми там не були. Там дуже важко з транспортом, можна їхати тільки на власному авто. А після 16-17 вечора на вулиці, особливо, якщо ти дівчина, краще не виходити. Тому наш день був дуже коротким, приходили з роботи в 14, купувати їжу і йшли додому. Центр міста схожий на звичні для нас міста, там багато чого є, що збудували португальці, коли Мозамбік був їхньою колонією, є вокзал, який збудував Ейфель.

Там надзвичайно бідно. Вони живуть на 2 долари в день, а ціни приблизно як в Україні. У людей немає питної води, у них немає можливості купити одяг чи взуття.

40% населення – це діти, вони ходять по дорогах, вони усюди гуляють самі по собі, трирічні діти самі гуляють по вулицях, без батьків. Вони так ходять по вулиці цілими днями. У 5-річної дитини завжди вже є молодший брат чи сестра, і вона носить немовля на собі, на спині – в торбинах. Живуть дорослим життям, я рідко бачила дітей, які б були веселими на вулиці. У них завжди настільки дорослі пригнічені погляди.

Ми були в центрі харчування дітей, кожного дня до нас приходило 600 малюків. Ми готували їжу, прибирали, гралися з дітьми.

Ми працювали в дуже бідному районі біля столиці Мозамбіку Мапуто. Ми гуляли по району, заходили в будинки, де живуть наші діти. Люди живуть біля річки в дуже малесеньких будинках з очерету. При тому, що зимою досить холодно, вранці і ввечері треба вдягати куртку і черевики, а діти ходять босими.

В Україні є програма «всиновлення на відстані», раз на місяць ти пересилаєш певну суму на потреби конкретної дитини – це 300 гривень. Центр з харчування, в якому я була, фінансується повністю за рахунок цієї опіки.

В центрі міста є дорогі авто, хороші дороги, є всі бутіки, що і в нас, тому що в Мозамбіку є природні ресурси (криваві алмази), є багатії, є корупція. Але все одно країна дуже швидко розвивається. Дівчата, які приїздили сюди 5 років тому, зараз кажуть, що країна змінюється на очах.

Є ще одна наша програма «DREAM» - це лікування хворих на СНІД та ВІЛ-інфікованих, і також дуже приємно зустрічати людей, які зараз мають багато друзів, ходять на роботу, посміхаються, а вони ще 4 роки тому не могли ходити, були за крок від смерті. Вони просто не знали, що від СНІД можна лікувати. А ось ця програма «DREAM» подарувала їм роки життя.

Я готувала своїх батьків до того, що поїду в Мозамбік, два роки. Минулого року батьки категорично не відпускали, а в цьому році вирішила поїхати моя подруга, у якої є сім’я і діти, моя мама вважає її дуже серйозною і відповідальною, тільки через це мені вдалось вмовити батьків дозволити мені цю поїздку.

Я не можу бути впевненою, що поїду ще, але мені б дуже хотілося. За цих три тижні мені все стало настільки рідним, у мене там завжди було відчуття, що я вдома. І коли дівчата інші говорили, тобі захочеться знову в Мозамбік, бо ти там залишила частину свого серця, я зрозуміла, що це не пафос, це дійсно так.

Я продовжую тут збирати гроші, щоб надсилати їх в Мозамбік. Скоро буде продаж африканських сувенірів, які я привезла з Мозамбіку.

Помочь бездомным едой, теплой одеждой, медикаментами, предметами личной гигиены вы можете, связавшись с Олей по телефону: 063-746-59-50.