«Віталій Салій і багато дівчат…»
Формат академічного театру не налаштовує на очікування радикального експерименту з класичним твором, проте у більшості випадків глядачеві гарантована якісна режисерська та акторська робота. Так, минулого року вистава Олексія Лісовця «Не все коту масляна» отримала нагороди «Київської пекторалі» за «Кращу драматичну виставу» та «Кращу режисерську роботу». Режисер в межах класичних постановок відшліфовує кожну деталь, роблячи виважену та цілісну виставу.
Якщо коротко, «Куди подує вітер» – досить зрозуміла й актуальна для весни доросла казка. А якщо заглибитися, то у комедійних замальовках із життя сербських селян бачиш і трагічні ноти, а вистава в цілому набуває характеру притчі. Лісовець взяв у розробку вузький, простий і безідейний сюжет, хоча з іншого боку, саме такі історії отримують найбільшу популярність у публіки. В основі вистави – комедія італійського драматурга Луїджі Піранделло «Ліола», яку відносять до веризму – реалістичного напрямку в італійській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Режисер зберігає стильові характеристики літературного твору, зображаючи події з селянського життя і звертаючи увагу на соціально-психологічну проблематику, проте переносить дію з сицилійського селища в сербське. Олексій Лісовець пояснює такий хід спробою наблизити поставлені виставою проблеми до українського глядача.
Вистава нібито не вимагає серйозних розумових зусиль, вона легка, весела і цілком зрозуміла: love story в невеликому сербському селищі, інтриги навколо питання, хто від кого вагітний і де чия дитина, тобто суто «жіноча» мелодрама, гостро приправлена гумором і навіть красивими еротичними сценами. Суцільні протиріччя у висловленні думки? Можливо. Тим не менш, ця вистава належить до числа тих, які не можуть не сподобатися: чи говоримо ми про пересічного терплячого і завжди вдячного глядача, чи про суворого й прискіпливого театрального критика. «Куди подує вітер» достойно оцінить кожен, хто це подивиться, тому що вистава зроблена якісно.
Простота селянського життя передана простою, проте винахідливою сценографією Олега Лунєва. А справжній вибух фантазії проявився у хореографічному вирішенні Ольги Семьошкіної – відомого українського хореографа, фахівця з пластики, яка працювала над виставами «У неділю рано зілля копала...», «Дві квітки кольору індиго», «Солодка Даруся» чернівчан та багатьма іншими. Ії справедливо вважають одним із найкращих постановників пластики в Україні. Режисери, які працювали з нею, відзначають її вміння знаходити контакт із акторами, ставити їм завдання і правильно їх пояснювати. А глядач у результаті бачить захоплюючі танцювальні картини, а також виразну й водночас дуже природну пластику акторів. Музичним акомпанементом цьому стали композиції Горана Бреговича, відомого творчею співпрацею з Еміром Кустурицею.
Театральний формат, до того ж, ускладнює завдання. І тому вдвічі приємніше визнавати, що молодому актору театру на лівому березі Віталію Салію ця роль настільки вдалася. Образ Ліола не лише притягує і розважає, а й, уособлюючи, за словами режисера, «моральний дальтонізм», змушує замислитися над проблемами моралі та совісті. Вистава не є просто комедією, оскільки Олексій Лісовець акцентує на загальнолюдських проблемах і цінностях, вважаючи, що їх відображення належить до першочергових завдань театру. Тому вже не так важливо, про кого «Куди подує вітер…», її посил є універсальним, що додає цінності постановці і обіцяє їй успішне життя на сцені театру.