Джаз Коктебель 2016. Класика, експерименти й відчуття моменту

Джаз Коктебель 2016. Класика, експерименти й відчуття моменту

poly ethylene
1 сентября 2016, 16:30

Отже, сталося: фестиваль "Джаз Коктебель" безповоротно відшумів, лишивши теплі відбитки у пам'яті всіх, хто наприкінці серпня мав щастя ступати пісками пляжів Чорноморська — нового осідку такої дуже потрібної, в чомусь навіть необхідної для наших просторів події. Чому необхідної — спробуємо розібратись у кількох наступних абзацах.

Знову ж таки: величезна подяка нашим друзям з НЛО TV за організацію поїздки й команді "Джаз Коктебель" за родзинки!

Топографія: лінії, точки й поверхні

Містечко в п'ятнадцяти хвилинах колісного ходу від Одеси ні на грам не виглядає депресивним чи перевтомленим постсовєцько-незалежницькою дійсністю. Тобто заморожені будови з доби покращень, п'ятиповерховий житловий спадок з доби Микити Сергійовича як і скрізь, тут нікого не здивуєш. Натомість прибережна частина приємно дивує наявністю притомного, впорядкованого простору, де можна знайти відпочинок і спокій. Доріжки, насадження, освітлення. На диво жвава атмосфера. Чисте море. Двокілометрова берегова лінія від судноремонтного заводу до хвилерізів на окраїні міста достатній відтинок, аби місце собі знайшли як охочі фестивалити, так і байдужі в цілому до події відпочивальники.
До слова, заступництво й підтримка Судноремонтного заводу, Одеської адміністрації і Юлії Крістанової, керівниці відділу культури міськради,
непогана комбінація союзників Лілії Млинарич і ко. Водночас ловиш себе на думці, що місто з непоганим туристичним потенціалом, ймовірно, ще до кінця не усвідомило, яку рибину спіймало: симбіоз із фестивалем такого рівня за умови сміливого стратегічного бачення може перетворити Чорноморськ на щось значно більше, ніж точку на мапі. Що дуже символічно: нова назва нове життя.
Що ж до поверхонь, то розташування міста на висоті в кількадесят метрів над рівнем моря (читай, пляжу)
здається, додаткова перевага: на відміну від пласких міст, де гучне музичне свято розлягається навкруги не натикаючись на перешкоди, сцени Джаз фесту відносно ізольовані. Ніби й тусиш у місті, але й спати місцевим не заважаєш бінґо!

— How are you doing, Odessa? — здається, більшість музикантів, замешкуючи в Північній Пальмірі чи то пак Південному Рейк'явіку, не відчули тонкого нюансу. Або ж просто не змогли запам'ятати слов'янську назву. — Cherno... Morsh? — У перерві між композиціями Дан Берґлунд робить найближчу до успіху спробу озвучити чудернацький топонім. Публіка веселиться. Чому б і ні? Чорноморшин.

Класика, експерименти й відчуття моменту

— Разве это джаз? Цю фразу в перші дні у різних варіантах чуєш неодноразово. Схоже, розуміння того, що музика, як і все на світі, не стоїть на місці відсутнє або неочевидне. Життєрадісний чоловік із фудтрака домальовує крейдою на дошці сьогоднішнє меню, ділиться скепсисом: "Ну это ж и Брутто можна тогда джазом назвать, раз они используют трубу, так ведь?". У музикантів Submotion Orchesta натомість відсутні ознаки когнітивного дисонансу. Власне, їх і не може бути: "По суті, це нелогічно - організовувати чистий джазовий фестиваль. Так-так, люди полюбляють сратися в ютюбі, побачивши наше відео мовляв, це дабстеп... та це ніфіга не дабстеп, це джаз, чувак. Але врешті-решт, яка різниця? Тобі або до вподоби, або ні те, що ми робимо. Ми вбираємо впливи різної музики. Ми жива електроніка. Ми й акустичні водночас". Драммер Blue Foundation вдається до авторитету повоєнних легенд: "Чарлі Паркер у 49-му звучав настільки ж революційно, як сьогоднішній лайнап. Люди юзають слово "джаз" у якомусь вкрай вузькому сенсі, але ж у глибокому значенні йдеться про долання меж, про трансформації. Це музика, яка живиться тим, що відбувається у цей момент. Ти не можеш грати музику 1950-го року, бо надворі 2016". Прописні істини від ловців моменту. Чорт, наскільки це перегукується з ситуацією в нашій, приміром, театральній сфері, чи з отим нескінченним бовтанням Тараса Шевченка у пральній машинці Міністерства культури! До речі, свіженький альбом Blue Foundation бачить світ 2-го вересня, коли що.

— Понимаешь, там ведь не было джаза как такового. Но шведы научились играть — и смотри, это же вообще, за спиною чути останні уривки розмови на початку виступу Tonbruket, в умовному сенсі спадкоємця Esbjorn Svensson Trio. За кілька хвилин буде вже не до розмов: дещо Флойдіанська атмосфера з легким присмаком The Dark Side of the Moon втопить у собі будь-які розмови. Верь мне, у меня совершенный вкус. — Да-да, конечно. Глянь-ка, винишко у нас еще осталось?

Класика класикою, стандарти стандартами, але цифри чіткі й красномовні: у Сполучених Штатах джаз втрачає позиції на ринку. Звісно, ніщо не загрожує "батькам". Але траєкторія, спрамована на консервацію наче воронка, що звужується. Наші сучасники приречені переосмислювати, загравати з суміжними сферами, експериментувати й бути сміливими в цьому намірі, розширяючи межі джазу. Що є прекрасно. Або ж узагалі не займатися цією справою. Не дивно, що нині такі музиканти, як Есперанза Сполдінг з її інтересом до всього, що можна в якості свіжої крові привнести у джаз, і є тим живильним ферментом, що не дає візії джазу звузитись. Звузитися, скажімо, до дещо дивного фанатичного захоплення юнака у фільмі "Whiplash" великим барабанщиком 50-літньої давності. В сучасних юних майстрів м'яча рідко знайдеш таке захоплення майстерністю Пеле чи Ґаррінчі навіть, якщо таке порівняння й некоректне. Просто технічні прийоми, які чарують тебе свіжістю, вже через рік-два можуть стати звичайним інструментарієм: нехай це буде спорт чи мистецтво. Подібна тривіалізація, звісно ж, лише гіпербола. Втім, показова: левова частка успіху фестивалю Джаз Коктебель, його тривалість і популярність криється саме в тій свободі, відмові від музичної догми, від рамок, здатних витравити свободу (вкупі з легкістю і новаторством) із процесу, який сам по собі мав би бути кипучою музичною лабораторією із загоном спраглих до відкриття й експерименту музикусів.

— It's a self-festival! — розчулений вокаліст ісландського тепер уже дуету gusgus Даніель Аґуст ризиковано балансує святковий торт на витягнутій правиці: нині у нього День народження. Щоправда, першим святкове happy birthday радісної юрби приймає не він, а його колега Біґґі Вейра: самотньо розкачує перший трек. Дуже мило. Як і "ґасґас", неправильна транскрипція гурту, озвучена зі сцени ведучими. Усе це — момент притирки "непосвячених". Трапляється. Зате зустрічали Ісландію саме так, як слід. Хто дивився Чемпіонат Європи з футболу, здогадається.

Четвер, п'ятниця, субота

the Cancel, The Erised, Kadebostany, Beissoul & Einius, Max the Sax & Peter Cruseder стартують фест із ритмоцентричного шалу. Електроніка, майже електропоп, і танець охоплює тіла. На контрасті Max the Sax нанизує карбовані саксофонні рулади на чіткий біт. Після литовських електронщиків жива людина за барабанною установкою насправді додає соковитості ритмові. Це вже нереально заводить: мало хто зборює спокусу ритмічно реагувати на біт всім тілом: він по-особливому живий, потужний і первісний. Цей контраст чомусь нагадав шалений експеримент в одній з телепередач вже мабуть цієї декади, коли на пропозицію проінтерпретувати гіт новозеландськиго драменбейс проекту Concord Dawn, ДахаБраха відповіла бомбезним реміксом на живих інструментах. Досі пам'ятаю, як мене вразила спроба конвертувати електронщину в "живі" інструменти. Завіса першого дня туса на SPECIAL STAGE.

Більш ритмічна, вибухова й танцювальна музика перших двох днів позаду. І щойно сонце суботи хилиться до горизонту, авдиторія подвоюється, й Олексій Коган запрошує на сцену колективи, які легше вписуються в рамки стереотипного розуміння, що є джаз. Танцюють одиниці. Пляж набуває споглядально-медитативного вигляду: публіка гніздиться на карематах, покривалах, зариває ноги в теплий пісок. "Горизонтальне" споживання музики творить вкрай домашню атмосферу. Тріо Влада Каращука, Христина Соловій і Секстет Дениса Дудка і відчуття "Ось воно!". А далі шведи Tonbruket з чомусь такою знайомою гітарою в стилі Дейвіда Гілмора, і абсолютно мозковиносні американці The Bad Plus. Така авангардна, до біса прецизна подача матеріалу, який, до речі, на днях має вийти накладом чудовий подарунок тим, хто бачить Андерсона, Кінґа й Айверсона вперше. Це, ймовірно, 99% публіки. Після 4,5-річних переговорів американці таки відвідали Україну з двома концертами, й у Києві висловили прийняте на громовите "ура" бажання повернутись до цієї "wonderful, probably the best audience". Goodness, це чудово!

Відкриття чи приватні осяяня в кожного свої. Для мене якоюсь особливо яскравою і чіткою стала проста штука: коли щось хороше робиш з пристрастю, зосередженістю й сміливістю, ціль раптом стає легкодоступною. Потрібно було кілька годин, аби аудиторія повірила в домашній комфорт місця, дозволивши музиці оволодіти тілом. Коли крига скутості тане в танцях це прекрасно. Джаз Коктебель особливе середовище, джерело свободи й сміливості. Тут можна відступити від стандартних програм, доведених до бездоганності концертних сетлістів. Виконавець може експериментувати, бути собою й виходити за рамки — це одна з умов участі в події. Тут з'являється енергія сміливості. Україні потрібні такі острівці можливостей. Навіть коли деталі зітруться в пам'яті, цей тонкий нюанс можливо все!   залишається оптимістичним промінчиком посеред щоденної рутини, в яку цими днями повертаються щасливі й утомлені відвідувачі-учасники Джаз-Коктебель

По теме

Читай также

ЗакрытьСити-гайд Gloss.ua Получай самые интересные материалы первым!
  • facebook.com
  • vk.com
  • instagram.com
  • google.com
Комментарии