Интервью с Николаем Петренко – голосом столичной подземки и директором кукольного театра
Этого человека мы слышим каждый день и всегда следуем его указаниям. Голос Николая Петренко узнают все киевляне, но не каждый знает, что этот человек – также директор Киевского академического театра кукол и тонкий знаток детской души. Нам Николай Иванович рассказал, как шутил в метро, какое объявление хотел бы еще озвучить и советовал, как влюбить ребенка в театр.
Це було майже 20 років тому. Керівництво метро провело кастинг голосів, на якому остаточний варіант обирали самі машиністи.
Метрополітен – надзвичайно небезпечний вид транспорту, де все залежить від уваги та психологічного стану машиніста. Коли він постійно чує «Обережно, двері зачиняються…», і воно його дратує – людина буде рознервована, і може навіть якесь лихо статися. Я спочатку не розумів, для чого кастинг, а потім моя знайома-психолог пояснила мені ці особливості.
Машиністи послухали записи і сказали, що для них мій голос - «птица феникс, которая поет, и мы не засыпаем».
Потім з’явилась нова тенденція - дитячі голоси. Один раз я потрапив в такий вагон, послухав. Не можу сказати, що то був правильний крок. Хотіли підняти настрій в метрополітені, щоб не було суїцидів, засмучених людей. Але уявіть, що в тому вагоні зі ста пасажирів може їхати двоє в лікарню провідати дитину, у якої лейкоз, і яка може не вижити.
Із політиків могла б озвучувати оголошення Анна Герман. Низький приємний тембр голосу. Вишукана українська, львівська мова.
Одного разу пожартував у метро. Колись ми зустрілися зі своїми однокурсниками з Карпенка-Карого. Зайшли в вагон, а там всі місця зайняті – сидять хлопці-молодики. А ми всі вже були тоді в поважному віці. От я не витримав, став збоку і сказав: «Поїзд прямує до станції Дарниця. Звільніть, будь ласка, вагони». Люди піднялися, а я своїм однокурсницям кажу «Сідайте, дівчата!». Потім, звичайно, пасажири зрозуміли, що то була помилка, і зайшли назад у вагон.
Думаю, до Євро-2012 будуть озвучувати станції англійською мовою. Але я в тому участь брати не буду, бо англійською не володію, а вимова повинна бути справжньою.
Колись спробував вітатися з людьми в підземці. Знаєте, це як в селі одне одному завжди «Добрий день» кажуть? В переході посміхнувся і сказав людині «Здрастуйте». На мене подивились, як на божевільного. Тоді я зрозумів, що тут у нас втрачена якась нитка, і її навряд чи можна відновити.
Сам дуже рідко їжджу в метро. Хіба якщо великі затори, і треба не запізнитись на якісь заходи.
Чомусь ми перестали бути людяними. Чому на кінцевій станції, наприклад, «Лісовій» не сказати: «Шановні пасажири, Київський метрополітен вдячний, що ви скористалися саме нашим видом транспорту». Людині приємно, що їй подякували. Таке людське звернення – воно багато про що говорить.
Кожного дня годую голубів і ворон на балконі свого кабінету. Вони прилітають і навіть знають свої обідні години. А взимку довелось вилікувати ворону, яку ми знайшли з моєю собакою замерзлою в снігу.
В театрі працюю вже 25 років. Розпочав свою творчу діяльність в Чернігівському обласному театрі ляльок. Потім вчився в Карпенко-Карого.
Існує два види мистецтва, звідки люди ніколи не йдуть. Це цирк і театр ляльок. Актори впали в дитинство і ніколи з нього не вийдуть.
Колеги називають нас театром класичної казки. Чому? Тому що якщо це лисичка – лялька має бути схожою на тваринку, а не, як у сучасних мультфільмах, на якийсь ходячий трикутник. Маленькому глядачеві треба привити поняття естетики з самого раннього віку. А вже коли виростеш - вирішуй: тобі подобається «Чорний квадрат» Малевича чи Рубенс.
Я категорично проти нового віяння, яке йде із заходу, коли в театрі ляльок виходить актор з лялькою живим планом і починає нею водити. Для дитини тоді втрачається поняття таїнства. Вона думає: «Так я те саме можу робити вдома зі своєю лялькою».
Дитину обманути дуже складно. На відміну від дорослого глядача. Якщо нам, дорослим, не сподобається вистава – ми тихенько досидимо до кінця і вийдемо після антракту. У дітей це зовсім по-іншому. Якщо з перших 2-3 хвилин актори не захоплять увагу цієї маленької душі – вважайте, що це провальна вистава. В цьому і специфіка лялькового театру.
Чоловіки, до речі, із захопленням дивляться виставу. Матусі, зазвичай, сидять у вестибулі на дивані. Але ж дитина вийде і спитає: «Мама, а тобі сподобалась вистава?».
Я помітив певний символізм. До театру часто приїжджають весільні кортежі, і молодята фотографуються біля фонтанів, на фоні театру, всередині. А через три-чотири роки вони приведуть сюди свою дитинку. Тобто, дорога, протоптана до театру, - вічна.
Відчуваєш себе щасливим, коли ти потрібний. На 100 відсотків вважаю, що життя прожите недарма. Бо я з великою повагою ставлюсь до акторів такого жанру, як ляльковий, оскільки там працюють діти. Дорослі діти, яким по 40-60 років. Чому дорослі діти? Бо не кожний актор буде бавитись в ляльки і читати казки. Ці актори – не від цього світу, і їх треба берегти та леліяти.
Хочу побажати молодим читачам бути людяними. Робити перерву від інтернету і спілкуватись вживу. Хай буде 4 години інтернету, але 6 годин живого спілкування.
Вот так звучит голос Николая Петренко:
