Юрка Іллєнка доповідна апостолові Петру
Що ж, незважаючи на те, що Юрій Герасимович заклято ненавидить кінознавців, неодноразово називаючи їх у книзі то “кіноссавцями”, то “кіногризами”, то ще якимись нецензурними словами, я не ображусь на нього і спробую добратися до суті твору, відкинувши все наносне, незначне та неістотне. Я спробую зняти, мов полову, слова-паразити та жаргонні вислови, відійти від несуттєвого епатажу та зайвого викаблучування. Я відшукаю у цьому тексті зерна істини та відчиню заслони, що приховують найпотаємніші сховки свідомості митця.
Давно відомо, що “ми родом з дитинства”. Саме у дитинстві формується наш світогляд та усталюються погляди на життя. Дитинство Юрія Герасимовича припало на роки Великої Вітчизняної війни. Яскравими спалахами-кадрами висвітлюються у мемуарах епізоди повернення із евакуації додому родини Іллєнків, важкий переїзд в залізничних теплушках, на баржі теплоходу “Надєжда Крупськая”, повернення до дідівського обійстя через руїни та згарища війни. І далі, мов в камері Обскура, догори ногами, висвітлено оповідь про дівчинку Сталіну, котра пережила Ленінградську блокаду й загинула від ланцюга, яким забила її черкаська божевільна Ціпа Ірод. Далі виринають постаті трійці архангелів із втеклих німців-арештантів, що вони зачаїлись у сховку кімнати у бараку московського заводу “Ізопліт”, де мешкала родина Іллєнків після війни, епізоди навчання у школі на Суковому болоті й бабусині житейські уроки …
Ось так, із скелець-спогадів і народжується наша дійсність. Отак, у калейдоскопічному вирі формувався кругошир майбутнього режисера. Зробивши його спочатку, як сам він стверджує у мемуарах, яничаром, а згодом, за його ж таки висловом – патріотом, націоналістом, націократом…
Та, як на мене, не це головне у книзі Ю. Іллєнка. А основне, мабуть, – зріст і формування Іллєнка як художника, художника – у широкому розумінні цього слова. Саме розповідь про це творче cтановлення найбільше мене й вразила у книзі.
Митця, як знаємо, заведено судити за його роботами, за тим доробком творів, що він залишить у світі після себе. У Іллєнка низка заповітних робіт починається вже з першого повнометражного фільму “Летіть голуби”, який він зняв як оператор і за який дістав нагороди на кінофестивалях
Праги й Локарно за найкращу операторську роботу. Та доленосною стрічкою для Юрія Герасимовича все ж стали “Тіні забутих предків”, що він зняв із режисером Сергієм Параджановим у 1964 році. Саме з цієї стрічки розпочинається повернення Іллєнка-художника до прабатьківських джерел, саме операторська робота в цьому фільмі піднесе його на вершину професіональної майстерності й закине далеко від тих намірів, що він мав на початку зйомок. Саме зйомки цього фільму повернуть його із Москви на Вкраїну, саме ці зйомки повернуть його погляд від ремесла оператора в бік режисерської професії, саме ці зйомки скерують його творче життя у вимір пошуку власної кіномови, саме ці зйомки зведуть його як людину з іншими людьми, примусять коїти певні вчинки, вступати у контакт з опонентами, шукати перемир’я з друзями та ворогами, йти на відверті конфлікти та відшукувати компроміси…
Усе життя до “Тіней…”, то була Прелюдія до справжнього життя, певний Пролог, преамбула до становлення Ю.Іллєнка як творчої особистості… І вже згаданий фільм “Летіть, голуби” (1960), і “Десь є син” (1962), які він зняв як оператор, і “Вулиця Ньютона, будинок № 1”, у якому він грав юного дисидента Тимофія Суверньова – все це було до “Тіней…”.
“Тіні …” – стали поворотом у житті Іллєнка.
Як не дивно, та “Тіні…” були не тільки для Іллєнка доленосним фільмом, вони стали доленосним зигзагом для всіх тих, хто був причетним до його створення. Варто лише пригадати ці імена – Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Григорій Якутович, Мирослав Скорик – у всіх цих людей після виходу фільму на екран життя кардинально змінилося. Та й не тільки у цих людей змінилось життя після виходу “Тіней…” на екран.
Згадаємо, що під час прем’єри фільму у київському кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року з різкою критикою арештів серед інтелігенції, що відбулися влітку 1965 року, виступили Іван Дзюба, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом-зверненням до влади підписалося 140 чоловік, присутніх на перегляді. Після цього почалась низка репресій з боку КДБ – Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, В’ячеслава Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом. А чим це все закінчилося насправді – сьогодні знає кожен українець. Тому фільм “Тіні забутих предків” можна також розглядати як фільм, що змінив долю цілого покоління 60-х років ХХ століття.
І от, одним із творців фільму був Юрій Іллєнко. В “Доповідній…” він описує, якими дійсно важкими були зйомки цього фільму та як нелегко складалися стосунки у оператора з режисером. Між Параджановим і Іллєнком мало не сталася дуель, на справжніх пістолях, із секундантами та спостерігачами. Конфлікт зайшов настільки далеко, що Параджанов уже замінив оператора та виконавицю головної ролі, проте, як це буває серед справжніх художників, примирив ворогуючі сторони відзнятий матеріал. Після його перегляду Параджанов і Іллєнко пішли на примирення.
Робота в кіно – це не тільки веселкова заграва прем’єр та фестивалів, це пекельний труд, інколи нестерпний, виснажливий та згубний, проте труд, що дає найвищу насолоду творення. Та добре, якщо кінематографіст має роботу, реалізує творчі задуми, але коли він у простої, коли тиняється коридорами студії у пошуках, кому б показати свій геніальний сценарій, коли немає підтримки й опори. Тоді все йде шкереберть, втрачаються друзі, кохані, прихильники… Митець опиняється сам-на-сам із своїми нереалізованими сценаріями та незнятими фільмами. Настає криза. Усе довелось пережити Іллєнку, і про всі віражі своєї кінематографічної долі розповідає він у мемуарах.
І хоч класики кіно творять кіно, все ж вони звичайні люди, і ніщо людське для них не чуже. Вони так само, як і всі, віддані на поталу пристрастям і спокусам, так само, як і всі йдуть услід за ними, а потім намагаються їх позбутися… Так само, як і всі, Юрій Герасимович був у виру цих пристрастей, та так, як не кожен зміг би, він відверто розповідає про них у тритомнику мемуарів.
На “Доповідну…” можна сміливо поглянути в історичному контексті, чи радше, в культурно-історичному, бо тільки каскад згаданих імен, що з ними зустрічався автор твору, може запаморочити голову будь-якого доскіпливого культоролога: О.Довженко, М. Донський, С. Бондарчук, П. Чухрай, Н. Алісова, С. Растрапович, І. Миколайчук, Г. Шпаліков, О. Іоселіані, А.Тарковський, П. Фінн, Б. Ахмадуліна, С. Княжинський, К. Єршов, Г. Рерберг, В. Калюта та багато інших діячів культури – це люди, що творили епоху, і саме це робить цю книгу цікавим документом епохи середини й кінця ХХ століття.
Написана книга без застосування правил граматики, з помилками та жаргонними словами. Навіть, як може здатися на перший погляд, немає чіткої логічної лінії розповіді. Структуру оповіді можна назвати таким собі потоком свідомості, що вільно йде від одного епізоду до іншого, долає часові рамки, перетворює світ ілюзій, мрій та реальності в єдине ціле, котиться ниткою Аріадни в лабіринті вигадок та символів, змотуючи в цільний клубок епізоди життя художника Юрія Іллєнка.
Ю́рій Гера́симович Іллє́нко (1936), український кінооператор, кінорежисер, сценарист, суспільний діяч. Один із чільників націоналістичної політичної партії Всеукраїнське об'єднання "Свобода".
Зняв як оператор кінокартини:
«Прощайте, голуби» (1960. Призи кінофестивалів Прага, Локарно за операторську майстерність),
«Десь є син» (1962),
«Тіні забутих предків» (1964. Друга премія Міжнародного кінофестивалю «Південний Хрест» в Мар-дель-Плата, Аргентина, 1965; премія ФІПРЕССІ за операторську роботу, колір і зйомочні ефекти; Кубок Міжнародного кінофестивалю у Римі, Італія, 1965; Премія Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм 1966; Спеціальна премія за талановитий пошук і новаторство Всесоюзного кінофестивалю у Києві, 1966; Золота медаль за режисуру Міжнародного кінофестивалю у Салоніках, Греція, 1966; Почесний диплом Міжнародного кінофестивалю у Мельбурні, Австралія, 1967),
«Аve, Магіа!» (1999).
Знімався як актор у стрічках:
«Вулиця Ньютона, будинок № 1» (Тимофій Сувернєв),
«Мріяти і жити» (Герасим).
Брав участь у створенні сценаріїв кінокартин:
«З нудьги»,
«Вечір на Івана Купала»,
«Білий птах з чорною ознакою.
Як режисер поставив стрічки:
«Криниця для спраглих» (1966. Висока оцінка на МКФ у Сан-Франциско, 1988),
«Вечір на Івана Купала» (1968),
«Білий птах з чорною ознакою» (1971, Золота медаль VII Московського міжнародного кінофестивалю; відбіркова премія «Срібні сирени», МКФ, Соренто, Італія, 1972),
«Наперекір усьому» (1972, у співавт. з югославськими кіномитцями),
«Мріяти і жити» (1973),
«Свято печеної картоплі» (1976),
«Смужка нескошених диких квітів» (1978),
«Лісова пісня. Мавка» (1980),
«Легенда про княгиню Ольгу» (1982. Почесний приз Києва Юрію Іллєнку на ВКФ 1984),
«Солом'яні дзвони» (1987),
«Лебедине озеро. Зона» (1990. Премія ФІПРЕССІ на Міжнародному кінофестивалі в Каннах, Франція, 1990; Премія «Ескор» молодої критики; Приз «За кращу операторську роботу»; приз «Золотий витязь» Міжнародного кінофестивалю Нови Сад, Югославія, 1993; Приз «За кращу операторську роботу» Міжнародного кінофестивалю «Кінотавр», Сочі, Росія, 1991),
«Сергій Параджанов. Партитура Христа до-мажор» (1994. Диплом МКФ «Золотий витязь»),
«Молитва за гетьмана Мазепу» (2002, Приз «Золота рибка», 2002. Польща).
Написав лібрето до балетів «Прометей» (1982), «Ольга» (1990), роман-сценарій «Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа» (1994) тощо, монографія «Парадигма кіно» (К., 1999).
Звання, титули, нагороди
Лауреат Державної премії імені Шевченка, Народний артист України, академік Академії мистецтв України, професор кафедри кінорежисури і кінодраматургії *Почесний доктор Міжнародної кадрової академії.
Автор тритомника “Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру”.
(Видавництво “Богдан”, м. Тернопіль, 2008).
Тетяна Риженко
