Музыка и Кино

«Дикое Поле» по роману Сергея Жадана: 6 (не)полярных мнений о фильме

Богдан Семенченко 12 ноября 2018, 19:45  815

8-го ноября в украинский прокат вышел фильм «Дике поле» — экранизация романа Сергея Жадана «Ворошиловград». Фильм снял со-основатель и ведущий «Радио Аристократы» Ярослав Лодыгин. По сюжету, молодой парень Герман получает извещение о пропаже брата и отправляется присматривать за его старой заправкой в Старобельске, что в Луганской области. Заправку пытаются отжать бандиты и Герману приходится защищать семейный бизнес.

Так же, как и в случае с «Богемной Рапсодией», мы собрали самые полные мнения о фильме из социальной сети. Но вот найти негативные отзывы было довольно сложно...

 

Алена Максименко, журналистка-фрилансер


Фільм Дике Поле, як на мене, розкрив Донбас найглибше і найповніше з усіх фільмів, знятих за цей рік. І водочас, попри явну регіональну прив`язку, ця картина аж ніяк не про Донбас. Я б сказала, про нас усіх, такий собі збірний образ. Про вибір і про «захищати своє». Про вміння не боятися попри усю, здавалося б, безглуздість і безнадійність. «Смачна» операторська робота, музичний супровід, жива і природня лексика (нарешті герої спілкуються не як філологи на захисті дисертацій, тішать оці постійні переходи з мови на мову, або вкраплення однієї мови в іншу), акторський склад, доречний сюр і гротеск (сцена з похороном дещо перегукується, імхо, зі сценою весілля з «Донбасу»). Фільм живий і справжній, із тих, що довго «перетравлюєш» і носиш його в думках. І так, хочеться сходити вдруге. Ідіть, хто ще не був, і підтримуйте наше кіно і наш Донбас!


 

 Дарья Литвинова, пиарщица Koktebel Jazz Festival, Carribean Club 


Я наполовину с Востока. Мой отец с Донбасса. Мой дед был шахтёром. Я помню терриконы, на которые я смотрела, когда приезжала в гости. Мы гуляли с двоюродными сестрами и братьями по пыльным улицам и заброшенным детским площадкам, они угощали меня яблоками и конфетами, а папин лучший школьный друг, ставший начальником тюрьмы, подарил очень красивый ножечек со стеклянной ручкой. Внутри ручки была цветная фольга и пластиковые розочки. Ножик был тупой, но очень красивый. Их делали зека. На экране я увидела знакомые неулыбчивые лица, жёлтую степь с жёсткой травой, услышала знакомые шумы и речь. В Крыму почти все вокруг меня говорили на русском, на Донбассе кроме русского, в равном количестве господствовали суржик и чистый украинский. В общем всему верю, все так и было.


 

 Юрий Марченко, журналист, главный редактор издания Platfor.ma


Раньше все было просто. Идешь на украинское кино, смотришь его с ощущением, будто тебе зубную боль транслируют, потом выходишь и говоришь: ну, да, паршивенько, конечно, но зато наше. Будем любить вот такое. Все в этой ситуации было просто и понятно. А теперь что? Только за последние пару месяцев я посмотрел «Коли падають дерева», «Герой моего времени», «Донбасс» – и это отличные фильмы. Без каких-либо скидок, что пусть неказистое, но зато наше. Отличные фильмы! И как с этим быть? Куда подевалась эта зубная боль? Кто виноват, по ком звонит колокол и выходите ли вы на следующей остановке? А теперь появилось «Дикое поле». По, возможно, главной книге в истории независимой Украины. И это снова отлично. Ярослав семь лет хотел снять истерн – и он его снял. С выпуклыми персонажами, отличной актерской игрой, с выжженными почти техасским солнцем пейзажами. И Клинты Иствуды есть, только наши, отечественные, своеобразные. В общем. Сходите. Но будьте готовы к тому, что это достойное кино. Жизнь стала такой сложной.


 

 Федор Крикун, медиа-продюсер


Зазначу кілька важливих речей. Мені ок Ворошиловград і я дуже чекав на кіно. Мені подобається картинка ДП (Дикого Поля - ред.). Музичка ок-ок. Нарешті почали використовувати мат, хоч і не завжди в тему. На ДП треба йти і платити за квитки, щоб у нас і далі було своє кіно. А тепер, власне, враження. Від самого початку не зрозуміло, чому герой робить те, що він робить; нащо він їде в ту голухомань? Чому він взагалі б‘ється за заправку? В книзі це можна пояснювати всю книгу, а в кіні треба спочатку розуміти і вірити (мені цікаво, продюсерам це ок? бо думаю не було так вже й важко трохи «підлікувати» сценарій, бо «м‘яса» і жирних образів в книзі вистачає?) Голос за кадром говорить як книжка, а не як людина; рефлексійні пасажі зі складнопідрядними реченнями від чувака, який за мить каже «Що за хуйня» - виглядають дуже дивно, і не переконливо. Діалоги взагалі звучать тупо як в книжці, а не як в житті, мені іноді було просто боляче їх слухати, таке враження, що до зйомок їх просто ніхто не проговорював вголос. Сюжет провисає, історія розпадається; навіть в рядових серіалах ТРК Україна сюжет збито краще; я чесно намагався, але не досидів до кінці. При цьому продакт-плейсмент зроблений на відмінно (я зараз без сарказму) Карочі: дуже хочу, щоб це кіно стало сходинкою до чогось більшого, але поки що — розчарування.


 

 Алексей Бондаренко

Журналист, главный редактор блога о музыке LiRoom 


Особисто в мене, після виходу з кінотеатру, не залишилося жодних питань, а походу фільму жодного разу не виникло враження "що за?", яке часто присутнє при перегляді українського кіно. Незважаючи на те, що події фільму аж ніяк не можна назвати демонстрацією щасливого життя, "Дике поле" не сприймається як страждальницький фільм. І Ярослав Лодигін наголошував на цьому у своїх інтерв'ю. А ще в мене склалося враження, що все, що відбувається на екрані, не просто так. Кожна сцена, діалог, кадр – усе продумане та стало таким не просто так, а тому що виконує певну роль. Якщо копнути трохи глибше, то "Дике поле" – це картина не про заправку та рейдерство. Це віддзеркалення ситуації в країні не тільки в 2010 році, а й зараз. Через це характерним є діалог між персонажами Германа та Марлена, у якому останній намагається збагнути мотивацію людей захищати своє, навіть якщо воно вже не приносить ніякої очевидної користі. Я б дуже радив сходити на це кіно ще й через гарний і нетривіальний гумор. Якого дуже сильно не вистачає в українському кінематографі.


Катерина Мизина, продюссер фильма «Людина з табуретом»


Дике Поле - істерн, після якого хочеться йти і робити своє. Захищати своє. Любити своє. Можете закидати мене чим завгодно, але колись Ворошиловград мені "не пішов". І я навіть по дорозі кинула, не дочитавши. Тому я дивилася частково екранізацію, а частково фільм «чистяком». На відміну від, напевно, дев’яноста відсотків у залі. Дуже цінні для мене ті вибори, які зробили автори фільму. Яких акторів обрали, яким локаціям не зрадили, як зберегли аутентичність мови та яку ідею донесли. Часом любов і гордість звалюється на голову несподіваною халепою, в якій важко розпізнати щось вартісне. Але в тому і є «промисел божий» чи магія - вотевер, але є.


 

 

Теги: кино

Комментарии